Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

Дін спокійнісінько попрощався перед тим як піти й залишити її у зручній певності, тим самим дозволивши їй сумувати за ним без жодних підозр. І вона сумувала, бо почувалася жахливо. Дощ на осінніх полях цього ранку вперто наганяв сум, а з затоки повільно надходили примарні тумани. Емілі дуже втішилась, побачивши одного ранку, як за вікном мерехтить сніг. Вона була заклопотана, пишучи щодня довгими годинами. Часто це відбувалося глупої ночі, аж тітка Лаура почала хвилюватися за її здоров’я, а тітка Елізабет раз чи двічі заявила, що ціни на чорнило піднялись. Утім Емілі купувала собі чорнило за власноруч зароблені гроші, тому ця репліка не справило на неї сильного враження. Вона зосередилася на тому, щоб заробити достатньо грошей, аби повернути їх дядькові Воллесу та тітці Рут, які утримували її власним коштом під час її навчання у Шрусбері. Тітка Елізабет схвалювала цей намір. Мурреї ніколи ні від кого не залежали. Була навіть приказка, буцімто Мурреї мали власного човна під час Великого Потопу. Їхня нога не ступила б на жоден недоладний ковчег.

Звісно, Емілі все ще отримувала чимало відмов. Їх у мовчазному обуренні приносив з пошти додому кузен Джиммі. Однак чисельність прийнятих творів усе ж таки невпинно зростала. Кожен новий завойований журнал ставав для неї черговим кроком вгору на шляху до альпійської вершини. Вона знала, що ще й досі набирається досвіду в нелегкому мистецтві письменництва. Навіть «любовні стосунки», які так турбували її раніше, тепер вона згадувала лише з усмішкою. Чи навчили її чомусь погляди Тедді Кента? Коли їй ставало часу на роздуми про це, її огортало гостре відчуття самотності. В неї все ще бували часом лихі години. Особливо після листів від Ільзи, в яких вона описувала всі свої веселі пригоди у Монреалі, успіхи у Школі ораторства та нові сукні. У нескінченних сутінках вона подовгу, тремтячи, стояла побіля вікна і думала про те, якими білими, холодними та самотніми були засніжені поля на пагорбі, якими далекими та згорьованими видавалися Три Принцеси. У цей час вона втрачала віру у свою щасливу зірку. Вона жадала літа, заростей ромашки, сріблястих у місячному або пурпурових у сонячному світлі морів, веселого товариства Тедді… У такі миті вона завжди знала, що найдужче потребує Тедді.

Однак Тедді, здавалося, віддалявся від неї. Вони все ще листувались, та їхнє листування вже не було таким як раніше. Восени листи від Тедді несподівано стали прохолоднішими й більш офіційними. Після цієї першої ознаки зимності настрій Емілі все частіше бував сумним і меланхолійним.

Однак бували в неї й довгі години захоплення і натхнення, які в подальшому вкривали славою увесь шлях за її спиною і попереду неї. Години, коли вона відчувала в собі дар творити, який охоплював її всю, подібно до полум’я, що ніколи не згасне. Рідкісні піднесені миті, коли вона почувалася богом, щаслива й цілком задоволена. І вона завжди мала власний маленький світ, у який могла втекти від повсякденності і самотності та відчути солодкий смак щастя, не затьмареного жодною хмарою чи тінню. Часом вона подумки вислизала з чіпких обіймів навколишнього світу у спогади свого дитинства, у ті невимовно цікаві пригоди, про які соромно було б розповісти її дорослому оточенню.

Їй подобалося згадувати свої гарні і не дуже гарні вчинки, хоча думки про гарні таки були приємніші. Особливо у сутінках або при місячному сяйві, у товаристві зірок і дерев — її найдавніших друзів.

— Я не можу сидіти в чотирьох стінах у місячні ночі. Я просто встаю і йду, — пояснювала вона тітці Елізабет, яка не схвалювала таких роздумів за межами дому вночі. Тітку Елізабет ніколи не полишали гіркі спогади про те, що мати Емілі втекла. Та й на те, нічні прогулянки були дивною річчю. Ніхто з дівчат Чорноводдя цього не робив.

Емілі ж обожнювала блукати пагорбами опівночі у світлі зірок, які з’являлись одна по одній, утворюючи сузір’я міфів і легенд. Холодні риси місяця до болю вражали її своєю красою. Шалі струнких ялин були поцятковані вогниками, що їх посилало, от-от маючи зійти на небосхил, сонце. Соснові гаї дихали таємницями. Зачаровувала краєвидом і звивиста Завтрашня Стежка. Не червнева Завтрашня Стежка, яка розквітає й пишається своєю молодецькою зеленню. Також і не жовтнева Завтрашня Стежка, велична у своєму вбранні з багрянця й золота. Найбільше зачаровувала саме теперішня, зимова засніжена Завтрашня Стежка у сутінках — біла, аж сліпуча, загадкова й тиха місцина, сповнена чарівливості. Емілі любила її сильніше за всі інші дорогі серцю місця. Примара щастя омріяної усамітненості ніколи не набридала через те, що здавалося, що вона недалеко, але занадто близькою вона не була ніколи.

Якби б тільки поруч був друг, з яким вона могла б поговорити!.. Однієї ночі вона прокинулася вся в сльозах під зимним блакитним сяйвом місяця, яке лилося на неї крізь холодні шибки. Їй наснився тоді свист Тедді з гайка Високого Джона — старий добрий свист, який завжди слугував їй сигналом у дитинстві… І вона як завжди побігла через сад до гайка. Але Тедді там не було.

— Емілі Берд Стар, якщо я ще бодай раз заскочу тебе на тому, що ти плачеш через сновидіння… — суворо сказала вона.

Того року лише три гучні події урізноманітнили тихий і розмірений плин життя Емілі. Восени вона мала клопіт із «сердечними справами», як по-вікторіанськи назвала це тітка Лаура. Панотець Джеймс Воллес — новий гарненький, навіть трішки жіночний молодий пастор Гусячого Ставу — досить часто почав навідуватись до пасторського будинку в Чорноводді і майже щоразу після своїх відвідин приїздив до Місячного Серпа. Незабаром усі в Чорноводді та Гусячому Ставі пліткували про те, що Емілі Стар має залицяльника в особі пастора. Чутки про це поширювалися зі швидкістю світла. Усі вже дійшли висновку, що Емілі обов’язково вийде за нього. Сам пастор!