Читати книгу - "Інформатор"

— Але ж у нього немає паспорта, — нагадав Г’юго.

— Справжнього немає. Але якщо його коли-небудь притиснуть, то знайдуть кілька фальшивих... У 1936 році Бюро у справах індіанців надало пільги племені таппакола. Це невеличка спільнота, приблизно чотириста осіб, розкиданих по усій території на межі штатів. Більшість із них живе в маленьких будиночках у малонаселених районах округу Брансвік. У них там є своє головне управління та триста акрів землі, на якій розташована резервація, що були передані їм федеральним урядом дев’ять років тому. У 1990 році могутнє плем’я семінолів із півдня Флориди, так само як і решта спільнот, уже добре знало, що таке казино. Так склалося, що Бонн і його банда почали скуповувати дешеву землю побіля резервації таппакола. Десь на початку 90-х (важко точно сказати, який це був рік, адже все відбувалось так давно) Дюбос звернувся до племені з пропозицією, від якої вони не змогли відмовитися.

— «Ключ до скарбів», — промовив Г’юго.

— Точно. Лишень уявіть собі: єдине казино у північній Флориді з чудовим розташуванням. Всього сімнадцять кілометрів від межі штатів і стільки ж — від пляжів. Відмінне обслуговування, працює двадцять чотири години та сім днів на тиждень, розваги для всієї родини, як у Діснейленді, найбільший аквапарк у штаті та ще й будинки на продаж чи в оренду, ба навіть погодинно, — все, чого душа забажає. Справжній рай для тих, хто хоче пограти в азартні ігри чи полежати на сонечку. До того ж не так далеко розташований населений пункт, де проживає близько п’яти мільйонів людей, — всього за якихось триста двадцять кілометрів. Я не маю точної інформації, адже індіанці, які володіють казино, ні перед ким не звітують. Однак ходять чутки, що «Ключ до скарбів» приносить прибуток близько півмільярда доларів за рік.

— Ми теж були там минулого літа, — відповів Г’юго так, наче визнав свою провину. — Це була незапланована поїздка. Та я непогано провів час.

— Непогано? Я б сказав, казково. Саме тому там завжди повно відвідувачів, а таппакола гроші рахувати не встигають.

— Вони діляться прибутками з Дюбосом і його хлопцями? — запитав Г’юго.

— І не тільки, але давайте не будемо поспішати.

— Казино розташоване у Брансвіку, а він, відповідно, входить до двадцять четвертого судового округу. Там працюють двоє суддів: чоловік і жінка. Я правильно кажу? — запитала Лейсі.

Маєрс усміхнувся й поклав посеред стола папку.

— Це моя заява. Я віддам її вам трохи згодом. Суддю звати Клаудія Макдовер, засідає уже сімнадцять років. Про неї ми ще поговоримо. А зараз дозвольте мені розповісти, з чого все почалось. Це дуже важливо.

Отож, щодо таппакола. Казино розділило плем’я на два ворогуючі табори. Опонентів очолював агітатор Сон Разко. Він був віруючим, а тому виступав проти казино, оскільки це суперечило його моральним принципам. Разко мав багато послідовників, тож ця група становила більшість. Натомість прихильники казино обіцяли усім чудове життя: нові будинки, довічне утримання, кращі школи, стипендію для навчання у коледжі, медичну опіку та багато іншого. Бонн Дюбос таємно фінансував рух на підтримку казино, але, звісно, доказів цього ви не знайдете. У 1993 році питання винесли на голосування. Загалом право голосу мали близько трьохсот осіб віком від вісімнадцяти років. Лише чотирнадцять із них не прийшли на голосування. Для того, щоб уникнути сутичок, наглядати за процесом запросили федеральних маршалів. Сон Разко і його прихильники виграли, отримавши п’ятдесят чотири відсотки голосів. Далі був довгий судовий процес, на якому сторона, яка зазнала поразки, намагалася довести, що результати були сфальсифіковані, а виборців залякували. Однак окружний суддя закрив справу. Казино було заборонено.

Незадовго після тих подій Сона Разко вбили.

Його тіло знайшли у чужій спальні з чиєюсь дружиною. Обох убили пострілом у голову. Оскільки вони були голими, то скидалось на те, що їх заскочили на гарячому. Чоловіка тієї жінки звали Джуніор Мейс. Його засудили, звинувативши у подвійному вбивстві. Мейс тісно співпрацював із Разко під час кампанії проти азартних ігор. Він заперечував свою причетність до вбивства, але розумів, що йому світить довічне ув’язнення. Справа набула широкого розголосу, тож новообрана суддя Клаудія Макдовер перенесла її розгляд до іншого округу. Однак вона наполягла на тому, щоб цю справу залишили в її юрисдикції. Макдовер очолила судовий процес і повністю стала на бік обвинувачення.

На шляху до будівництва казино були дві вагомі перешкоди. Перша — Сон Разко. Друга — незручне географічне розташування. Більшість земель таппакола становили собою болотисту місцевість, якою протікали струмки. Ці території були мало населенні. Однак там траплялися й височини, де можна побудувати казино. Проте виникало питання: як туди дістатись? Оце й була справжня проблема. Дорога до резервації стара і в поганому стані, тому велика кількість транспорту там не зможе проїхати. Сподіваючись на дохід від сплати податків, хороші робочі місця та яскраве світло, що привабить сюди туристів, голова округу погодився побудувати шосе на чотири смуги від траси 288 до межі з резервацією. А звідти вже рукою подати до місця, де мало з’явитися казино. Але й це ще не все. Для того, щоб втілити цей план, потрібно було вдатись до примусового відчуження приватної власності або її конфіскації. Адже більшість власників земель, якими планувалося прокласти дорогу, були проти казино.

Округ ініціював одинадцять судових процесів, домагаючись конфіскації усіх земельних ділянок, розташованих уздовж майбутнього шосе. Суддя Макдовер прийняла позови, та, ігноруючи будь-які заперечення з боку адвокатів, розпочала їх розгляд у «супершвидкому режимі». Перший процес відбувся за кілька місяців. Вже тоді більшість адвокатів сумнівалась у неупередженості судді. Здавалося, що вона прагне, щоб будівництво шосе розпочалось якнайшвидше. Перед першим засіданням