Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

А покищо серце Лії належало Адель. Вони разом досягли чималих результатів у кінних змаганнях. Були й нагороди, й розчарування. Тренер вбачав майбутнє дівчини у цьому спорті. Адже такої гармонії між твариною і людиною він ще не бачив. Адель відчувала тепло, що випромінює її власниця: сама миє, часто навіть годує, гладить, вичісує. Тому у відповідальний момент ніколи не підводила.

Проте одна мить заставила Лію переглянути свої плани на майбутнє.

То було звичайне тренування, нічого нового. Дівчина вирішила вийти на поле, не одягнувши на кобилу мартингал: спеціальне пристосування у вигляді ременів, що не дає коневі високо підняти голову. Вважала, що Адель і так достатньо закута у свої спорядження. Їй буде легше долати перешкоди, коли буде вільніша.

Все йшло за планом: Лія взяла низьку, потім середню перешкоду, дійшла черга й до висоти важкого конкуру. Аж ось! Адель різко задерла голову і скинула вершницю. Усе відбулося так несподівано, що дівчина навіть не зрозуміла, що сталося. Намагалася стати на ногу, яка вже була серйозно травмована.

Далі — операція, реабілітація. Ногу врятували, гарну дівочу ходу відновили. От тільки про кінний спорт можна було забути. Тепер на перше місце вийшла музика.

Та Лія не розлучалася з кобилою. Зараз вона проводила у конюшні ще більше часу, ніж під час змагань. Хоч і ризикувала, адже лікарі суворо попередили: повторний перелом закінчиться інвалідністю.

— Усе гар-разд, — задумано протяг Марат, дивлячись на креслення. — Залишилось тільки праве крило на четвертому поверсі. Сходимо ще, глянемо чи все співпадає, і можна завершувати.

— Куди-и?! — майже закричав Красовський. — Ми у тому крилі, на четвертому поверсі, уже два рази сьогодні були. Ти, до речі, ще й не пояснив, чого ми повторно туди поперлися. З тобою все гаразд? Чи досі спиш на маминих подушках?

Рахімов перелистав креслення. Справді, там вони вже були. Все відмічено. Будівельники не порушують норми будівництва і дотримуються усіх правил і вимог, затверджених його архітекторами.

— Хм-м, — голосно хмикнув і посміхнувся сам собі.

Аж ніяково стало перед Ігорем. Сам відчував, що якийсь незібраний, розсіяний, неуважний. Так, день не задався з самого ранку, але причина була в іншому. З голови ніяк не виходила незнайомка з вагону. Як нав’язлива мелодія, що крутиться у голові без кінця.

Таке з ним відбувалося вперше.

Він пам’ятав, як раніше знайомився з дівчатами, йшов на перше побачення. Та навіть передчуття спільної ночі не заставляли його так хвилюватися. Що ж це за чортівня? Голова зовсім не працює.

— Твоя правда, — задоволений побаченим, відповів Красовському. — Треба завершувати. Все у порядку. Якщо дозволиш — залишуся ночувати у тебе. Ввечері провідаю Рашида, поскачу трохи, розімнуся.

Рашид — породистий кінь Марата, подарунок йому на тридцятиріччя від дядька Рашида з Таджикистану.

— Ти так часто їздиш до мене у гості, — казав дядько, — що, може, хоч коли скакатимеш на цьому красені — згадуватимеш свого далекого родича. Сподіваюсь, твоя рука ненароком потягнеться до телефона, щоб подзвонити. А то геть відбився від сім’ї.

Так і було. Як тільки Марат сідав на коня — згадував старого Рашида. Потім телефонував йому на кілька слів.

Проблемою було визначитися з конюшнею. Гарній дорогій тварині потрібне було відповідне місце, догляд. Красовський, який уже кілька років жив у Мужієві, де побудував особняк, запропонував Марату місцевий кінний клуб, що належав його другові.

Ідея сподобалася Рахімову. Відтоді він — частий гість Ігоря. Залишається, як правило, на кілька днів.

Приїжджав у кінний клуб пізно. Марат любив, аби все вгамувалося, заспокоїлося, народ розійшовся по домівках. Поряд з конюшнями на кілька гектарів простягалося велике поле. Воно злегка освітлювалося багатоповерхівками навкруги. Рахімов дозволяв собі гасати по ньому галопом. Це було відчуття польоту. Знав тут кожну ямочку, кожен горбочок. Коли повертався — кінь був аж мокрий.

— Ну-у, ну, заспокойся, — гладив збудженого Рашида, який фиркав і ставав на диби, не даючи одягнути вудила. — У тебе також сьогодні був важкий день, га? — посміхнувся.

Насправді кінь відчуває свого господаря. Настрій Марата передався тварині і вона хвилювалася.

Нарешті осідлав і заскочив на коня.

— Спочатку трохи походимо риссю, — погладив Рашида. — Потім пробіжимося, як завжди.

Повільно виїхав на спеціальне поле. Людей майже немає. Тільки двоє вершників розминають коней. Одна з них, здається, дівчина.

«Гарна постава, професійно тримається у сідлі», — подумав.

Але його мало цікавили присутні. Тут весь свій час Марат присвячував тільки Рашидові, розслаблявся, відпочивав.

Проте дівчина упізнала нового вершника у першу ж секунду.

«Не може бути! — мов грім серед ясного неба пролуналов її голові. — Ось звідки він мені такий знайомий. Я кілька разів бачила його тут, у клубі. Цей чоловік завжди такий поважний, зверхній, пихатий, нікого не помічає. Катається за межами визначеної території. Точно. Упевнена, що нетутешній, бо з’являється відносно рідко. О, Господи! Але ж сьогодні в електричці… Він мене точно упізнає, адже сфотографував наскрізь. Це хіба що амнезію треба мати, щоб таке забути».

Лія помітно занервувала. Адель миттєво відреагувала і показово фиркнула, задерши голову.

— Усе гаразд, моя королево, — заспокоїла дівчина, погладивши кобилу.

«Нехай би скоріше закінчував розминати коня й подався на своє поле гасати, — не заспокоювалася дівчина. — Якщо мене побачить — знову насміхатиметься. — Мимоволі натягнула кашкета так, аби не можна було розгледіти її очі. — А може він ще й небезпечний? — раптом блиснула думка. — Он який…»

Лія уважніше придивилась до Марата, який нічого не підозрюючи, вільним кроком байдуже їхав на коні.

Було зрозуміло — він не з когорти її однолітків: зріст вище середнього, міцна статура, незвичайна, якась вроджена грація, робили його схожим на давньогрецького бога; облягаючі чорні штани з м’якенької шкіри, високі спеціальні чоботи, вільна кофтина це тільки підкреслювали; стильна стрижка, акуратна борідка візуально додавали