Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

Антон вирішив, що на виручені гроші купить собі нову спортивну форму і взуття, а також професійне покриття на бігову доріжку для спортивної школи. Якийсь депутат вже п’ятий рік поспіль обіцяє відремонтувати стадіон, та все марно. Нещодавно тренер бідкався: якщо до зими не знайдуть фінансування, то наступного року школу доведеться закрити. І байдуже, що тут стільки знаних спортсменів підготували. Антон, звісно, не пропав би. Чемпіона радо зустрінуть у будь-якому спортклубі. Але хлопець любив свою стареньку школу «Трудові резерви», куди його ще маленьким привела мама і де він робив свої перші кроки до перемог. А як залишити тренера, який за довгі роки став для Антона наче другим татом? «Таки вчасно нагодилися ці діаманти, – міркував Антон. – І школу вдасться врятувати, і тренера не доведеться залишати».

Сашко тішився, що зможе накупити подарунків своїм меншим, замінити старий комп’ютер, що працював зі швидкістю черепахи, на новий сучасний ноутбук, а головне – купити величезну пачку підгузків для наймолодшої сестрички, щоб мама безперервно не прала за нею пелюшки. Ну й ремонт у хаті хоч який здався б: стіни підбілити, дах пофарбувати, паркан підлатати. А ще… А ще хлопець накупив би собі пригодницьких книжок. Увечері, коли малеча залазила на свої ліжка і мирно засинала, Сашко любив читати захоплюючі історії про далекі мандри. Але він уже все перечитав у шкільній та сільській бібліотеках, а їздити спеціально по книжки до бібліотеки райцентру за двадцять кілометрів не випадало. Сашко мріяв, що як виросте стане вчителем історії у своїй школі. Тоді збере власну велику бібліотеку і на уроках розповідатиме пригодницькі історії своїм учням. А на вихідні даватиме їм книжки додому.

Тільки Сергій вагався з вибором. Він готовий був віддати зароблені гроші татові, щоб той не занапащав себе весь час на шахті, тяжко працюючи, а більше часу проводив із сім’єю. Щоб вони разом ходили на риболовлю, грали у футбол, їздили відпочивати. «Але ж хіба батька примусиш працювати менше? – міркував Сергій. – Шахта – це його життя, як і життя його батька й діда, котрий був на ній першим гірничим майстром». Зітхнувши, хлопець перевернувся на живіт. У траві лізла мураха, волочила на собі соломинку. «Отак і тато – все життя тягне на собі, мене тягне, маму», – Сергій обережно взяв двома пальцями мураху разом з її вантажем і переніс ближче до мурашника. Комаха покрутилася на місці, не розуміючи, яким чином так швидко дісталася додому, й продовжила свій нелегкий шлях. А Сергій, спостерігаючи за нею, раптом усміхнувся й весело промовив чи то до мурахи, чи то до себе: «Ідея! Куплю татові машину! Таки легше буде. І на вихідні зможемо в ліс або на річку виїжджати. Може, й дачу справжню збудуємо: з курми, з кроликами, собаку заведемо».

Задоволений несподіваним рішенням, Сергій підвівся й бадьорим кроком рушив до спортмайданчика, де вже зібралася повноцінна футбольна команда...

Після вечері Ольга Михайлівна (та, що завдяки Олені потрапила під душ посеред ночі), попросила всіх дітей зібратися у загальній кімнаті відпочинку на урочистий захід. Антон, Сашко, Сергій та Оленка перезирнулися. Їм треба було ще раз обговорити майбутню операцію, а тут – якийсь захід. Здався він їм... Ні, взагалі Ольга Михайлівна була класною вожатою і заходи організовувала цікаві, але ж не сьогодні, не в такий важливий вечір.

– Може, закосити якось? – запропону­вав Сергій. – Сказати, що живіт болить, наприклад.

– У всіх чотирьох?

– А хоч би й так.

– Угу, тоді нас усіх в лазарет відправлять, підключать до крапельниць. І накриється наша завтрашня екскурсія.

– Що ж робити? – зажурилася Оленка.

– А що? Нічого. Обійдемося без засідання військової ради. Діятимемо за обставинами, – підсумував Антон, виходячи з їдальні.

Важливим заходом виявився день народження однієї з дівчат. В «Артеку» є така традиція – урочисто вітати тих, кому пощастило мати уродини під час перебування в таборі.

Після урочистих привітань, кольоро­вих кульок та святкового торта Ольга Михайлівна влаштувала конкурси й вік­торини. Коли ж пролунала команда «Відбій!», усі почимчикували до своїх кімнат. Хтось засинав, солодко згадуючи минулий день, хтось – мріючи про майбутній похід до музею. Лише юні скарбошукачі не могли заснути в очікуванні завтрашнього

дня...

Наступного ранку після зарядки та сніданку вожаті зібрали дітей на майданчику біля палацу спорту, і табір «Янтарний» пов­ним складом дружно вирушив у похід.

Якщо дивитися на стару артеківську школу з вікон спального корпусу, то здається, що вона ось – поруч, але насправді шлях виявився не близьким. Дорога оминала яри, горби й інші нерівності рельєфу, тож чимчикувати довелося довгенько. Коли колона прибула на місце, дітям дозволили розійтися й кілька хвилин перепочити перед екскурсією. Це була найбільша помилка вожатих. Малеча, котра щойно ледве пересувала ноги, одразу ж ожила й рвонула до центрального стадіону, розташованого нижче старої школи. Там якраз проходив футбольний матч, і дітям закортіло поспостерігати за дорослою спортивною баталією.

Поки вожаті, мов курчат, згрібали докупи своїх підопічних, скарбошукачі зібралися біля південного рогу школи. Скориставшись сум’яттям, вони швидко зорієнтувалися і пірнули в гущавину рівно підстрижених кущів.

Вожатим нарешті вдалося згрупувати дітей і більш-менш організовано завести їх до приміщення музею. На щастя, у загальній метушні ніхто не помітив відсутності чотирьох артеківців.

– Що ж, усе складається просто супер, – задоволено прошепотів Антон, обережно визираючи з кущів.

Відтак він на око оцінив відстань до шкільних дверей, повернувся у зворотний бік і побрів, пригинаючись, через кущі уздовж алеї. Решта мовчки рушила за ним. Однак незабаром довелося зупинитися. Перед ними постали корпуси табору «Прибережний», звідки їх могли помітити.

– Отже, так. Якщо ми поводитимемося невимушено, ніхто й не здогадається, що ми приблуди з іншого табору. Тож виходимо на алею і впевнено йдемо вперед.

Вони підвелися, обтрусилися від трави й гілочок і вислизнули з кущів на дорогу.

Та не встигли зробити й кількох кроків, як із-за повороту назустріч їм вигулькнула група дітей на чолі з вожатою. Вона зупинила свій загін, критично поглянула на четвірку скарбошукачів і суворо запитала:

– А ви чого тут вештаєтеся? Ви з якого корпусу?

– Ми з... з... з..., – від несподіванки Сергія заклинило.

– Із «Зеленого»?

Хлопець обережно кивнув.

– Неподобство! – обурилася вожата. – Через вас загін може не встигнути на урочисту частину до меморіалу. Негайно