Читати книгу - "Шовк"

Її очі не мали так званого східного розрізу, її обличчя було дівочим.

Ерве Жонкур зробив іще один крок, простяг до неї руку і розтиснув пальці. На його долоні лежав аркушик, згорнутий учетверо. Вона побачила аркушик, і усмішка освітила всі закутки її обличчя. Дівчина торкнулася своєю ручкою руки Ерве Жонкура, ніжно стиснула її, почекала якусь мить, потім відвела руку, тримаючи між пальцями той аркушик, що став причиною мандрівки з іншого краю світу. Тільки-но вона сховала лист у складках свого вбрання, пролунав голос Хара Кея:

– Ласкаво просимо, мій французький друже.

Японець стояв за кілька кроків від них. Темне кімоно, чорне волосся, зібране у гладку зачіску на потилиці. Він наблизився, оглянув вольєру, торкнувся прочинених дверцят.

– Повернуться. Завжди важко опиратися спокусі повернутися, чи не так?

Ерве Жонкур промовчав. Хара Кей глянув йому просто у вічі і сказав добродушно:

– Ходімо.

Ерве Жонкур рушив за ним. Зробивши кілька кроків, він обернувся до дівчини, вклонився.

– Сподіваюсь іще зустрітися з вами невдовзі.

Хара Кей ішов далі.

– Вона не знає вашої мови, – сказав він. – Ходімо.

Того вечора Хара Кей запросив Ерве Жонкура до своєї оселі. Там були інші гості: кілька чоловіків із селища; жінки, одягнені надзвичайно елегантно, з обличчями, нафарбованими білилами, – на білому тлі яскраво вирізнялися чорні брови та червоні ротики. Гості пили саке, курили з довгих дерев’яних люльок тютюн з гострим і міцним ароматом. Прийшли акробати та ще один актор, який дуже смішно імітував людей і тварин. Три літні жінки грали на струнних інструментах, не забуваючи всміхатися. Хара Кей сидів на почесному місці, вбраний у темні шати, з босими ногами. Жінка з дівочим обличчям у розкішному шовковому одязі сиділа поряд з ним. Ерве Жонкур був на протилежному кінці кімнати; його оточував занадто солодкий запах парфумів від жінок, що стояли поруч; він збентежено всміхався до чоловіків, що розважалися, розповідаючи йому історії, яких він не міг зрозуміти. Тисячі разів Ерве кидав погляд на дівчину, і тисячі разів вона відповідала йому. Це було щось на зразок сумного танцю, потаємного та безсилого. Ерве Жонкур танцював його до пізньої ночі, потім підвівся, сказав кілька слів французькою, перепрошуючи господаря, насилу відбився від жінки, яка забажала супроводити його, та пішов, ледь знаходячи прохід між хмарами тютюнового диму й чоловіками, котрі вигукували щось роздратовано, гнівно своєю незбагненною мовою. Досягши виходу з кімнати, він востаннє глипнув на дівчину. І зустрів погляд мовчазної дівчини, спрямований на нього.

Ерве Жонкур блукав селищем, вдихаючи свіже нічне повітря та гублячи дорогу серед провулків, що мережею вкривали схил пагорба. Коли таки знайшов свій дім, побачив, що за паперовою стіною горить ліхтар. Увійшовши, знайшов двох жінок: вони стояли, чекаючи на нього. Одна з них була зовсім молода, майже дівчинка, одягнена у просте біле кімоно. Друга була вона. Її очі блищали від якоїсь гарячкової веселості. Вона не дозволила Ерве нічого зробити. Підійшла до нього, взяла його руку, піднесла до свого обличчя, злегка торкнулась її вустами, потім міцно стиснула ту руку і вклала її до долонь юної дівчини, що стояла поряд, і так постояла якусь мить, щоб він не зміг утекти. Нарешті вона відняла свою руку, зробила два кроки до виходу, взяла ліхтар, на мить глянула в очі Ерве Жонкура та вибігла з будинку. Ліхтар був помаранчевого кольору. Маленький вогник поступово танув, аж доки зник у ночі.

Ерве Жонкур ніколи раніше не бачив тієї, іншої, дівчини та й протягом цієї ночі, точніше кажучи, не бачив теж. У кімнаті, де не було світла, він тільки відчував красу її тіла, пізнавав дотик її рук та вуст. Він любив її кілька годин поспіль, рухаючись так, як іще ніколи досі, він дозволяв їй вчити його повільності, що була йому зовсім незнайома. У темряві було так легко кохати її – та й не кохати теж.

Незадовго до світанку дівчина підвелася, надягла біле кімоно і вийшла.

Уранці Ерве Жонкур теж вийшов на вулицю і знайшов одного з людей Хара Кея, що чекав на нього. Він приніс п’ятнадцять шматків шовковичної кори, щільно вкритих греною; крихітні яєчка мали колір слонової кістки. Ерве Жонкур старанно оглянув усі п’ятнадцять, потім запитав про ціну і заплатив шматочками золота. Перш ніж посланець пішов, француз дав йому зрозуміти, що бажає побачитися з Хара Кеєм. Той похитав головою. Ерве Жонкур зрозумів з його жестів, що Хара Кей вранці раптово поїхав зі всім своїм почтом і що ніхто не знає, коли він повернеться.