Читати книгу - "Еринії"

Університетський судовий медик, доктор Іван Підгірний, ненавидів безладний спосіб життя й будь-які несподіванки. Добу він ділив на три частини, кожна по чотириста п’ятдесят хвилин. Підгірний називав їх терціями. Перші сім з половиною годин доктор проводив на медичному факультеті університету Яна Казимира на вулиці Пекарській, а дві наступні терції, відповідно родинну й нічну ― вдома. Домашні справи із часом стали менш обтяжливими, бо троє синів Підгірного пішли власними стежками, яких, зрештою, він як батько, не схвалював. Півтори години, які залишалися від терцій, Підгірний проводив, добираючись пішки з вулиці Тарновського, де його вілла сусідила з будинком професора Леона Хвістека, до моргу й назад. Він пишався своїм урегульованим життям, про що й розповідав усім навколо із впертістю, з якою проголошував власні погляди щодо дискримінації українців на державних посадах, хоча сам був яскравим цьому запереченням.

Зараз він подумки ділив на терції власне життя. На кожну призначив двадцять п’ять років. Перший період він провів, навчаючись. Іван Підгірний народився 1875 року в селі Острожець між Мостиськами й Львовом. Там малого Йванка, надзвичайно кмітливого сина вбогого селянина, помітив греко-католицький священик і, коли хлопчина закінчив сільську школу, розповів про нього панові Онуфрію Сосенкові, українському адвокатові й освітньому діячеві «Руської бесіди». Сосенко вирішив оплатити навчання хлопця в гімназії Франца Йосифа, а тоді знайти для нього іншого благодійника. Надзвичайні здібності Івана Підгірного, особливо в галузі природничих наук та класичних мов спричинилися до того, що за рекомендацією Сосенка на гімназиста звернув увагу сам греко-католицький митрополит, Сильвестр Сембратович. Цей благодійник бідної, але здібної української молоді оплатив Підгірному останні роки навчання в гімназії, а потім призначив йому стипендію, завдяки якій хлопець уступив на медичний факультет, спершу у Львові, а потім, за наказом митрополита перевівся до Чернівців. У 1900 році в тамтешньому університеті Підгірному вручили диплом медика з відзнакою ― summa cum. laudae[13].

Потім почався новий етап життя ― львівська професійна й родинна терція. Її основними віхами були одруження, кар’єра лікаря, а потім викладача й народження трьох синів, кожен з яких не виправдав батькових сподівань. Старший син, Василь, загинув у петлюрівській армії в боях за самостійну Україну. Середульшийь ―, Сергій, мріяв не про незалежність, а про диктатуру пролетаріату і як член Комуністичної партії Західної України, потрапив до в’язниці в Рівному, а потому, у результаті обміну в’язнями, опинився в Радянській Росії. Там, у країні юнацьких мрій, його замордувало НКВД. Наймолодший син, Іван, уразив батька найдошкульніше. Цілковито ополячившись, він після закінчення юридичного факультету у Львові змінив ім’я й прізвище на «Ян Подґурний» і подався до Варшави, де зробив блискучу кар’єру адвоката й політика в санаційних колах. Підбиваючи підсумок свого життя, доктор Іван Підгірний уважав другу терцію невдалою і, щоб якось компенсувати поразку, дозволив собі закрутити роман, який тримав у глибокій таємниці. Зрештою, пригода швидко закінчилася, і судовий медик став таким, як і досі ― буркотливим і роздратованим. Водночас він зберіг проникливий розум, і у своїй галузі вважався геніальним фахівцем.

Попельський знав Підгірного багато років і вельми здивувався, коли той вирішив порушити свій трихотомічний розпорядок дня й погодився зустрітися пізно вночі в прозекторській. Комісар подумав, що це заслуга Зубика, який, коли того хотів, умів бути настільки ґречним і наполегливим, щоб переконати Підгірного поступитися своїми священними принципами.

Попельський наказав Кічалесовому шоферові відвезти його на Пекарську, до медичного факультету університету Яна Казимира. Доходила північ, коли він опинився в подвір’ї, оточеному із трьох боків триповерховими неокласичними будівлями, на академічне призначення яких указували латинські написи: chimia medica-hygiena-pharmacologia, physiologia-anatomia-histologia та pathologia-anatomia pathologica-medicina forensis. Будинок з останнім написом якраз знаходився ліворуч від Попельського.

Постать самотнього чоловіка, що сягнистими кроками прямував подвір’ям, упала в око сторожеві. Притримуючи на повідку велику вівчарку, він зупинив нічного гостя. Але відразу впізнав частого бувальця прозекторської й чемно вклонився. Попельський підняв капелюха, проминув клумби із квітнучими тюльпанами й братками, і звернув ліворуч, за крило цього будинку, а тоді увійшов до нього крізь бічні двері. За мить він уже крокував порожніми, темними коридорами будівлі, стіни якої відразливо смерділи смертю й розпадом. Перечепився через якусь бляшану посудину. Загуркотіло. Десь далеко годинник вибив північ. Попельському здавалося, що він чує якесь шарудіння й сміх. Зрештою, він не дивувався: чого ще можна сподіватися в морзі о цій порі?

Доктор Підгірний стояв у халаті, нахилившись над секційним столом, освітленим яскравою операційною лампою. Перед ним лежало маленьке, скоцюрблене тільце дитини.

У роті медика стирчала цигарка, дим якої подразнював йому очі, викликаючи сльози.

― Добрий вечір, пане докторе. ― Попельський зняв котелок. ― Дякую, що погодилися зустрітися о цій незвичній для вас порі.

― Доброго вечора, пане комісаре. ― Медик виплюнув цигарку до порожньої картонної пачки, кинув її на підлогу й розчавив черевиком. Тоді глянув на Попельського. ― Ви дуже люб’язні, але не перекручуйте фактів. Я не погодився зустрітися, а сам це запропонував, знаючи, що ви працюєте ночами.

― Я цього не знав. ― Попельський зрозумів, що справа дуже серйозна, і подумки вилаяв себе за постійну звичку дякувати кожному. І Підгірний, і Кічалес сьогодні знехтували його ввічливістю. ― Я гадав, що це інспектор Зубик переконав вас, але…

― Немає часу на пояснення, ― урвав його Підгірний. ― Вислухайте мене уважно. Я зробив розтин тіла цієї дитинки сьогодні сам, без допомоги асистента. Ніхто не знає того, про що довідався я. А другою людиною будете ви. Тому я й хотів, щоб наша зустріч була таємною й відбулася пізно