Читати книгу - "Жовтий Туман"

Натовп півколом оточив чарівницю, що стояла на літаючому килимі. Вона гордовито дивилася на юрбу, що наближалася; біля її ніг щулився Руф Білан. Старійшини Клем, Бойс і Харт вийшли наперед.

— Чарівнице Арахно, — заговорив голосно Харт, — ви хочете, щоб ми підкорилися вам і платили данину. Але доволі з нас князів, чарівників і богів. Ось наша відповідь! Плі!!!

І Харт скинув праву руку вгору. За його сигналом над натовпом миттєво злетіли і закружляли заряджені пращі, і сотні каменюк зі свистом пронеслись у повітрі.

Три снаряди вцілили в широке чоло чаклунки, два в підборіддя, кілька десятків влучили їй у плечі, груди і живіт, добряча каменюка збила з ніг Руфа Білана.

Напад виявився настільки організованим і раптовим, що Арахна розгубилася. Та коли вона побачила, що Маррани нахиляються за камінням, щоб знову зарядити пращі, вона заволала диким голосом:

— Килиме, неси мене геть звідси!

І килим умить знявся в повітря. Кілька снарядів найметкіших стрільців наздогнали його і пробили в ньому дірки (до речі, від цього піднімальна сила і швидкість килима відчутно зменшилася).

Чаклунка так розізлилася на Білана, що стиснула його в кулаці і мало не розчавила, — а для цього їй потрібно було зробити лише найменше зусилля.

Але збагнувши, що зрадник їй ще знадобиться, вона випустила його і тільки злобно прошипіла:

— Так ось, дурню, яких покірливих Марранів привів ти до мене!

Руф Білан спритно викрутився:

— Якщо вже ваша мудрість не виявила їхнього підступного задуму, то де вже мені, простому смертному, було розгадати його!

Чаклунка прикусила язик. Справді, що візьмеш з Білана, коли вона сама, чарівниця, котра з дитинства призвичаїлася до всіляких хитрощів і викрутасів, потрапила в таку просту пастку!

Щоб відомстити Марранам, Арахна вирішила накликати землетрус. Та оскільки в запалі роздратування вона переплутала заклинання, то і землетрус вийшов нікчемним: з гір скотилося кілька каменів, та ще деінде в хатах з полиць попадав посуд.

Якби Арахна і Руф Білан знали прислів'я далекої північної країни, загубленої за океаном, то вони дуже доречно могли б пригадати таке: «Перша чарка колом».

ГАРМАТА ЛЕСТАРА

— Лети щодуху до Фіолетового палацу, — наказала вона. — Нехай перша зустрінута тобою подруга передасть естафетою Залізному Дроворубові, що на його країну насувається біда: її хоче завоювати чаклунка зростом зо тридцять ліктів. Нехай Мигуни готуються!

Пташина естафета була звичною справою в Чарівній країні. Її організувала ворона Кагги-Карр, яка була головним начальником зв'язку і мала в цьому великі заслуги.

Тут доречно зазначити, що люди Чарівної країни жили з лісовими звірами і птахами в дружбі. Благодатна природа щедро обдарувала жителів країни врожаями злаків, овочів і фруктів, на їхніх луках паслося стільки домашньої худоби, що зовсім не було потреби в полюванні.

Навпаки, люди часто приходили на допомогу лісовим мешканцям. Коли траплялася засуха і плоди, не дозрівши, падали з дерев, селяни підгодовували звірів і птахів зі своїх запасів.

У свою чергу, звірі і птахи допомагали людям, коли ті опинялися в біді. Такою допомогою була, зокрема, пташина естафета.

Швидкокрила літунка помчала, зі свистом розсікаючи повітря. Вона без труднощів обігнала літаючий килим Арахни, що постраждав від снарядів Марранів. Звістка передавалася естафетою з такою швидкістю, що на три години випередила Арахну.

Яка зчинилася тривога! Адже останній рік після повалення Вогняного бога Марранів Мигуни з усіма сусідами жили в мирі і дружбі. Ніхто нічого не чув про злих чарівниць і чарівників, і, здавалося, ніщо не загрожувало спокою країни.

Однак сумніватися не доводилось. Небезпека наближалася, і небезпека грізна; пташиною естафетою передавалися тільки найважливіші повідомлення, а звичайні донесення доставляли дерев'яні кур'єри, колишні поліцаї Урфіна Джюса.

Залізний Дроворуб щойно пройшов черговий курс диспансеризації. Його заново перебрали, прочистили і змастили всі деталі, набили шовкове серце свіжою тирсою. Він вийшов з майстерні такий відполірований і сяючий, що на нього любо було дивитися.

Дізнавшись від механіка Лестара, маленького дідуся зі жвавими рухами, про наближення біди, Правитель негайно зробив ряд розпоряджень, які свідчили про його розум і великий досвід у військових справах.

На всі сторони побігли гінці з наказом очистити найближчі села, жителі повинні були залишити ферми і сховатися у Фіолетовому палаці за міцними мурами. Пастухи погнали отари в яри, відомі тільки їм самим. Одні воїни, озброївшись луками, зайняли оборонні позиції в кам'яних башточках; інші засіли на даху палацу, ховаючись за димарями; а декотрі причаїлися в засідці за великими валунами, розкиданими вздовж дороги.

Все довкілля Фіолетового палацу швидко набуло вигляду військового табору, готового до облоги.

А механік Лестар зайнявся великою дерев'яною гарматою, тією самою, що колись дозволила Мигунам без бою перемогти дуболомів, налякавши їх одним-єдиним пострілом. Правда, при цьому пострілі гармата тріснула, але Лестар тоді ж полагодив її, натягнувши на ствол залізні обручі. У механіка ще залишився запас пороху, приготовленого одноногим моряком Чарлі Блеком.

Лестар зарядив гармату порохом, а замість картечі насипав усередину погнутих цвяхів, уламків кінських підків та іншого залізного дріб'язку. Гармата була готова до бою. Бомбардир стояв біля неї з палаючим смолоскипом у руці.

Аж ось виринув килим-самоліт, а на ньому гігантська чорна постать чарівниці Арахни, котра цього разу озброїлася величезним стовбуром дерева, вирваним із землі з корінням.

Килим опустився на землю на деякій відстані від палацу, парламентер Руф Білан рушив до Залізного Дроворуба, розмахуючи замість прапора білим рушником, — він поцупив його в спустілій хижі якогось Мигуна.

Дроворуб упізнав Білана. Він презирливо сказав:

— Ага, це ти, запроданцю? Виявляється, тобі не скрутили в'язи в Підземній країні?

— А за що мені їх скручувати? — огризнувся Білан, — Однак тепер мова не про мене, і давай перейдемо до справи. Ти бачиш там, оддалік, могутню чарівницю Арахну; я прийшов сюди її посланцем.

— І що ж вона тобі звеліла передати? — поцікавився Дроворуб.

Насамперед вона вимагає від вас безумовної покірності і визнання її вашою королевою віднині і навіки-віків.

— Так. І це все? — запитав Дроворуб.

— Звичайно, ні. Ви будете платити королеві щорічно данину — тисячу биків і дві тисячі баранів, а гусей і качок скільки вона зажадає. Для початку ви засмажите повелительці троє биків і п'ятеро