Читати книгу - "Тенета зради"

— Лежіть спокійно, а то болітиме.

Вона була зовсім п'яна.

— А одного вечора він приїхав по мене до крамниці з Сільвано; сказав, що це його приятель, і ми повечеряли в місті; ми були у Біче, на віа Мандзоні, і там, у тому ресторані, він надто скидався на різника — на відміну від Сільвано, який мав вигляд справжнього джентльмена, і я одразу відчула, як голова мені йде обертом, як у мене виникає до нього потяг.

Гаразд, та це не мало великого значення; схоже, у неї так само виник би потяг і до будь-кого іншого.

— Ми їли й пили усе, що було в Біче, а насамкінець прийшла Біче — так, сама Біче — й принесла нам лікери, потім трохи посиділа з нами; вона була така мила, назвала мого нареченого командором, а він уже був напідпитку й сказав, що він — різник, і, розкритикувавши м'ясні страви, які там подавали, заявив, що може запропонувати їй краще м'ясо, ніж те, котре вона завозить із Тоскани; а Біче була дуже делікатна, підтримувала розмову, а тоді підвелася й сказала, що він, хоч і дуже симпатичний, — все одно просто балаганний блазень. Дука наклав ватний тампон і випростався.

— Ось і все, тепер я дам вам таблетку.

— Я хотіла б випити, — мляво промовила вона. — І закурити.

— Гаразд, але не ворушіться, ляжте отак, випростайте й зсуньте ноги. — Він дістав таблетку й налив у склянку чималу порцію віскі. — Зараз я підведу вам голову, а ви постарайтесь не рухати тазом. — Він узяв її рукою за потилицю й підвів голову; вона привітно, вже без похоті всміхнулася. — Висуньте язика. — Він поклав їй на язик таблетку й приставив до губів склянку з віскі. — Але не кваптеся, вам не можна закашлятись. — Якщо вона закашляється, все латання піде нанівець, операція тільки-но закінчилася.

Вона пила помалу, але багато.

— Це часом не снотворне?

— Ні, це анальгетик, він тільки гамує біль. Через якийсь час у вас може поболювати, але після цих ліків ви не повинні нічого відчувати.

— Хочеться курити.

— Так. — Він це вже зрозумів, тому взяв у рот сигарету, щоб припалити її й дати дівчині. — Але ковтніть слину, щоб не закашлятись, бо вам не можна кашляти. Та якщо вже не стримаєтесь, кашляйте з відкритим ротом.

Вона жадібно схопила губами сигарету, яку він вийняв у себе з рота, й одразу пожадливо двічі-тричі затяглася.

— Потім я хотіла піти додому, але він мене не пустив…

Дука сподівався, що дівчина розповідатиме далі, та вона знову кілька разів. затяглася; тоді він закурив сигарету й собі, ще одну «Парізьєн»; усі недопалки лежали на підлозі, і це його страшенно дратувало, але роздратування минуло, щойно вона почала говорити знову.

— Після тої огидної сцени у Біче я більше не хотіла зоставатись у товаристві такого п'яниці; а ще я порівнювала його з Сільвано, це вже було занадто, поруч із Сільвано мені здавалося, ніби я в товаристві принца, але той напився і, як усі п'яниці, забажав іще пригод, наш автомобіль стояв на вулиці Монте-Наполеоне, а йому закортіло поїхати до «Мотта» на п'яцца делла Скала; от уже огидний тип, такий сором, він хотів пожартувати з офіціанта, дістав жменю десятитисячних банкнот, може, там був і мільйон, і сказав йому: «А решта буде на чай, ти не проти, га?» Нарешті Сільвано пощастило вивести його надвір, дуже чемно й делікатно, я його таким і запам'ятала того першого вечора, коли ми познайомились; він, напевно, не з простого роду, хоча й досі не признається, а на вулиці Монте-Наполеоне наша машина була припаркована якраз перед тою ювелірною крамницею, а тоді він — от уже бридкий тип! — почав робити тр-тр-тр-тр-тр, ніби з автомата, і так голосно, що якась пані на другому боці вулиці запищала: «І-і-і-і-і-і», — подалася швидше й зупинилась аж тоді, як він почав реготати. Тоді Сільвано запхнув його до машини і нам пощастило виїхати, але в Корсіко йому знову скортіло вийти, щоб випити; Сільвано сказав мені — нехай п'є, навіть підохочував його, інакше, мовляв, він не заспокоїться, і так ми його напоїли і сонного відвезли до Ка' Таріно; Сільвано поніс його нагору, а я чекала в машині, потім він повернувся, ми трохи від'їхали й почали кохатись, мені було ще краще, ніж коли я кохалася вперше, бо перший раз я була не з ним, а той раз пам'ятатиму завжди.

Дука поклав руку їй на чоло.

— А зараз я погашу світло й відчиню вікно. Тут досить жарко.

— Авжеж, мені так теж буде краще, тут дуже гарно, з відчиненого вікна видно зелені дерева, а за ними світять ліхтарі… Ви дасте мені ще трішки віскі?

— Зараз піду принесу. — Він вийшов у темний коридор, орієнтуючись на тьмяне світло, що линуло з кухні.

Вона випила півпляшки й уже мала б заснути, але пити їй, напевно, було не вперше. В кухні Маскаранті, цей жахливий графоман, не маючи чого стенографувати чи писати, розв'язував кросворди. Дука відчинив шафку й узяв пляшку віскі.

— Спитайте в Моріні, чи під будинком немає когось такого, хто міг би стежити.

Маскаранті дістав з кишені «гавкуна», витяг антену і якомога притишив звук.

— Алло, алло, алло! — промовив він, маючи намір пожартувати з Моріні. — Алло, переходжу на прийом.

— Переходь знаєш на що? — відповів Моріні.

— Зрозумів. Ти там нікого не бачиш під будинком? Доктор Ламберті каже, що тут хтось може стежити. Прийом.

— Немає нікого.

— Дякую, бувай. — Тоді обернувся до Дуки: — Каже, що немає нікого.

Дука взяв