Читати книгу - "Женя і Синько"

У дворі зберігалися сліди колишніх стареньких особнячків — залишки дикого винограду, квітників, кілька фруктових дерев, струхлявілі парканчики, вже де-не-де повалені, з діромахами вибитих дощок, крізь які зручно було пробиратися у сусідні двори, а то й на заводський стадіон.

У дальньому кутку, закриваючи двір од північних вітрів, стояв новий семиповерховий будинок, облицьований білою плиткою. В тому будинку, теж на другому поверсі, проживав Андрій Кущолоб, тобто Бен.

Жені видно було його балкон, над яким погойдувалась імпортна, японська циновка з імператорським знаком — яскраво-червоним сонцем, що в сліпучому промінні виходило з моря. На тлі того сонця і з’являвся на очі публіки генерал 101-ї армії Бен — Кущолоб. Воїнство вітало появу Бена дружнім вереском, а коли Бен лев’ячими стрибками спускався вниз, від тупоту десятків ніг гоготіли підвали й під'їзди, вигуки «ура!» і «щоб ви показились, окаянні!» прокочувалися двором. Одне слово, починалися баталії, про які ми розкажемо дещо згодом.

З Беном Женя познайомилась давно, чи не з дитячих колясок. А вдома у нього побувала пізніше, коли вони разом ходили до школи. Вже не пригадує, по що її послала мати до Кущолобів. Здається, позичити ключа, щоб закривати консервні банки. Не без деякого страху вона відправилась у сусідній будинок. Уже парадні двері свідчили, що тут проживає войовник-мілітарист: скло вибите, фанера порізана, стіни повидряпувані до рудої цегли. Скрізь грізні написи: «Хальт!» «Шкира, начувайся!», «Прівєт вам, трупи!»

Женя, тоді ще мала й простодушна, злякалася цих написів. А попереду було страшніше. Бенові двері — наче вхід у печеру розбійників. Чорний дерматин хтось порубав, здавалося, шаблею чи прострочив з кулемета — із дірочок і проріх вилазила біла скловата. Вгорі намальовано череп з кістками й написано:

F a n t о m a s,

а нижче пістолет, що стріляє вам у вічі, і гостинне запрошення:

Wellkommen! — Ласкаво просимо!

Женя оглянула двері, тоді наважилась подзвонити. Але дзвінка не було, теліпався на провідку тільки потрощений ковпачок. Дівчина обережно смикнула за провід і ойкнула: ударив струм! Так і шпигнуло їй в руку!

От бомба! Як же до них зайти?

А за дверима — тупіт, гвалт, вигуки. «Мабуть, дивляться телевізор», — майнула у неї думка. Легенько постукала у двері — ніхто не відповів. Штовхнула ногою — двері відчинилися. Ніяких замків, як переконалася Женя, у Кущолобів не існувало.

Вона зайшла у прихожу і побачила незрозумілу, приголомшливу картину: Бен сидів на спині у діда, пришпорював його п’ятами й вигукував: «Так, так. Брикайся, брикайся, діду! А тепер скидай!» Виявляється, Бен відпрацьовував сцену приручення мустангів. Перед тим у «Клубі кіноподорожей» показували свято ковбоїв у Канаді. Бенові запали в душу кадри про бій биків (і як сміливці ховалися од розлючених турів у бочці, про змагання на фаетонах, про приручення диких коней. Найефектніші сцени зараз повторювались у хатніх умовах. Тільки дід-мустанг став по-справжньому брикатися, як скрипнули двері й до кімнати зайшла Цибулько. Домашнє кіно урвалося. Бен скочив на ноги, в джинсах, весь у нашивках ткнув Жені в груди автоматом і гукнув:

— Замри! Ти на кордоні! Витрушуй свій контрабандистський товар!

А дід, постогнуючи, вставав з підлоги й витирав із лисини рясний піт.

Про Бена Женина мама казала: «Не дивую йому. Воно росте неприкаяне». Справді, Бен виростав майже без батьків. Його мати, струнка синьоока красуня з розпущеною косою, схожа на кінорусалку, працювала костюмером у театрі й хтозна-чому, може, для вивчення нових моделей, а може, просто із пристрасті до далеких мандрів, більше перебувала за кордоном, ніж дома. Чоловік її, інженер-конструктор із великого заводу, не хотів відставати від жінки, теж надовго виїжджав то в Польщу, то в Бельгію, то в Італію. Дома батьки зустрічалися рідко, на великі свята, цілували й пестили сина, а потім знов розліталися на Схід і Захід, залишаючи Бенові тільки прощальні поцілунки та купу всякої всячини: наймодніші джинси з ярликами-тиграми, пістолі й автомати, що працювали на батарейках, розкішні ковбойські пояси, справжні біноклі й гумову жвачку. Тим самим вони ще більше розпалювали бойовий, войовничий дух Бена, який вдень і вночі наступав, стріляв, брав у полон.

До войовничого виховання Бена доклав руку і дід Андрон. Це був сухий, високий чоловік з мучнисто-білим лицем, наче припудрений. Незважаючи на похилі роки й хвороби, він працював дома, мов каторжний. Якось непомітно він став для Бена і нянькою, і куховаркою, і вихователем. Дід варив обіди, ходив на базар і в магазини, прибирав у кімнатах, прав, купав Бена, готував з ним уроки і втовкмачував науку в непокірливу Бенову голову. Але в цього старого засмиканого чоловіка була одна слабість — спогади.

Дід Андрон пройшов три війни, мав чотири поранення, одну контузію і медаль «За врятування на водах». Цілком зрозуміло, що його спогади рясніли бойовими епізодами, сценами битв, сутичок, втеч, переслідувань.

Виняньчуючи Бена з пелюшок, він не співав йому колискових, не повідував про лисичку-сестричку й котамурчика, а нанизував сцену за сценою, одну страшнішу іншої, з багатої своєї біографії: як його привалило в окопі разом з австрійцем і як вони все ж билися під землею; як шрапнеллю обрізало йому всі гудзики на гімнастерці й галіфе, а він залишився живий і цілий; як хотіли його споїти бандити, а він їх перепив, пов’язав, поскладав на фургон і так далі.

Якщо дід Андрон зрідка і вдавався до казок, то переробляв їх на свій, героїчно-шпигунський лад. У його вустах казка про Івасика-Телесика звучала приблизно так:

— І от випливає Івасик-Телесик на човні, щоб, значить, рибки половити, да-а-а... А діло було на Сеймі, якраз на границі, в тридцять дев’ятому году. Тільки закинув вудку, коли чує: плюх-плюх, плюх-плюх... Хтось по воді чалапає. Придивляється: і-і-х, мати-богородиця, шпійони! диверсанти! з того боку сунуть! Видно тільки голови по течії!

А далі про те, як Івасик-Телесик не здрейфив, веслом їх по черепку, та на капроновий