Читати книгу - "Емілі виростає"

— Він цього не робить, — рішуче заперечила я. — Тедді намалював мене один тільки раз, і цей портретик привласнила собі тітка Ненсі.

Я визнала це без тіні сорому, бо й донині не простила тітці Ненсі привласнення мого портретику.

— У кожнім його мальовидлі, достоту в кожнім, є певна риса твого обличчя, — наполягав Дін. — Твої очі, твій вигин шиї, твоя манера тримати голову… І це найгірше. Я не піклуюсь так ревно про твої очі, твою шию, але принаймні не хочу, аби те «щось», що є в тобі, було підкреслено в будь-якому з його малюнків. То ніби крадіжка частки твоєї душі без твого відома; чого-чого, а цього я не бажаю категорично. Либонь, він сам не усвідомлює, що діє, і це найгірше.

— Я не розумію тебе, — мовила згорда. — А Тедді молодчина… Сам пан Карпентер так висловився.

— А Емілі з Місячного Серпа одразу повторює це, мов яка луна! О, в того молокососа безперечний талант, і з нього вийде з часом щось путнє, якщо тільки схиблена його матуся не зламає йому життя. Але нехай пильнує свого олівця, я ж пильнуватиму свою власність.

Дін сміявся, вимовляючи ті слова. А я звела голову ще вище. Бо не є нічиєю власністю, навіть жартома. Й ніколи не буду.

12 травня 19…

Тітка Рут, дядько Воллес і дядько Олівер завітали до нас по обіді. Люблю дядька Олівера, а от тітку Рут і дядька Воллеса не полюбила анітрішечки. Вони прибули на малу родинну нараду й розмовляли у вітальні з тіткою Лаурою та тіткою Елізабет. Кузенові Джиммі було дозволено взяти участь у нараді, мене ж до тих посиденьок не допустили, хоч я відчувала, що йтиметься там про мене. Гадаю, тітці Рут не вдалося здійснити якісь свої наміри, бо за вечерею вона безупину мене ганила і, зрештою, заявила — мовляв, я виросла доволі бридкою. Тітка Рут завжди мене ганить, а дядько Воллес постійно намагається мною опікуватись. Казати правду, я волію вислуховувати догани тітки Рут, бо принаймні не повинна вдавати, ніби вдячна за них. До певного моменту я зношу їх мовчки, аж кінець кінцем тітонька стомлюється і змовкає й собі.

— Емілі, не сперечайся, — каже раптом тітка Рут, неначе до малої дитини. Я поглянула їй просто в вічі й холодно відповіла:

— Тітко Рут, мені здається, я вже достатньо доросла, щоб до мене зверталися з такими словами.

— Та не достатньо доросла, щоб бути нечемною і шорсткою, — відрізала тітка Рут, погрожуючи мені вказівним пальцем. — Була б я на місці Елізабет або Лаури, я б добряче накрутила тобі вуха, панянко!

Не зношу, як до мене говорять: «панянко». Таке враження, мовби тітка Рут поєднує в собі геть усі вади Мурреїв, а не має жодної чесноти, їм властивої.

Син дядька Олівера, Ендрю, приїхав разом із батьком і залишиться тут на тиждень. Він старший за мене на чотири роки.

19 травня 19…

Сьогодні мої народини. Мені виповнюється чотирнадцять. Написала листа: «Від мене, чотирнадцяти років, до мене — сорокарічної», заклеїла конверт і сховала серед моїх паперів. Розкрию його у день свого сорокаліття. Є у тому листі певні пророцтва. Побачимо, чи справдяться вони до сорокових моїх народин.

Нині тітка Елізабет віддала мені всі до єдиної книжки мого батька. Я так тішуся! Вони ж ніби татова частка! Кожен том підписано його ім’ям, його рукою, береги сторінок рясніють його зауваженнями та примітками. То наче посмертні листи, написані до мене. Переглядала їх цілий вечір, і знову батько був мені такий близький — я почувалася і щасливою, і вельми печальною водночас.

Лиш одне зіпсувало мені цей день. Коли на уроці підійшла до класної дошки розв’язувати арифметичне завдання, всі почали стиха сміятися. Спершу не втямила, у чому річ. Аж нарешті на дошці помітила напис: «Емілія Берд Стар, авторка чотирилапої качки». Коли стирала цей напис — стирала гнівними, рвучкими рухами, — засміялися гучніше. Таке глузування з моїх творчих амбіцій доводить мене до нестями. Додому я повернулася роздратованою і пригніченою. Та, як примостилася на східцях альтанки й побалакала про те, про се з кузеном Джиммі, — весь гнів, уся журба розвіялися без сліду. Ніхто не може упиратися в гніві своїм, якщо зустрінеться з чистим серцем ближнього: це мирить із життям та світом.

А все ж настане день, коли вони припинять сміятися!

Вчора Ендрю поїхав додому. Тітка Елізабет запитала мене, чи він мені сподобався. Досі не ставила таких запитань — мої вподобання мало її обходять. Вочевидь зауважила, що я вже не дитина.

Відповіла, мовляв, він добрий, привітний, дурнуватий і геть нецікавий.

Тітка Елізабет була так незадоволена, аж цілий вечір не озивалася до мене й словом. Незадоволена чим? Та ж я повинна говорити правду! А Ендрю справді такий, як я щойно сказала.

21 травня 19…

Вперше цієї весни сюди навідався старий Келлі. Як завжди, питав мене, чи скоро я вийду заміж. Але так, наче мав щось на серці. Й коли я пішла до молочарні, підтюпцем рушив за мною.

— Люба дівчинко, — заговорив якось таємниче. — Нині я зустрів на луці Горбаня Пріста. Він що — учащає сюди?

Я звела голову якомога вище, як личить Мурреївні.

— Якщо ви маєте на увазі пана Діна Пріста, — мовила я, — то справді, тут він частий гість. Адже Дін мій особистий друг.

Старий Келлі скрушно похитав головою.

— Любе моє дівчатко… Я ж остерігав тебе: не виходь за Пріста, за жодного з Прістів! Невже не пам’ятаєш?

Я відказала:

— Кумедні ви, пане Келлі! Я ні з ким не збираюсь одружуватися. Пан Пріст годиться мені в батьки, а я, як ви самі кажете, — дівчатко. Дівчатко, якому він допомагає