Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

Джонні обминув невеличку станційку й ліг у траву під деревом. Там він пролежав аж до вечора. Часом куняв, і руки йому тіпалися вві сні. А прокинувшись, він лежав нерухомо, стежив за пташками або дивився крізь гілля вгору, на небо. Раз чи двічі засміявся вголос - не згадавши щось, а просто так.

Як минуло смеркання і запала ніч, на станції зупинився вантажний потяг. Поки паровоз маневрував, переганяючи на бічну колію частину вагонів, Джонні скрався до потяга, відсунув двері одного порожнього вагона й незграбно, насилу заліз до нього. Засунув зсередини двері. Паровоз засвистів. Джонні лежав у темряві й осміхався.

Корал росте, пальма росте,

а людина вмирає.

Таїтянська приказка

А-Чо не розумів по-французькому. Стомлений сидів він у переповненій залі суду й нудився, вслухаючись у нескінченний потік уривчастих французьких слів, що лився з уст то одного, то другого урядовця. Їхні виступи здавались А-Чо безглуздим гелготанням. Його тільки дивувало, які французи дурні: шукали-шукали, та так і не знайшли того, хто вбив Чан-Га. Тим часом усі п’ятсот кулі з плантації знали, що вбив його А-Сан, але А-Сана навіть не заарештували. Щоправда, кулі домовились між собою нікого не виказувати, але справа була зовсім проста, і французи могли б легко довідатись, що вбивця А-Сан. Ну й дурні ж вони, оті французи!

А-Чо нічим не завинив, і боятися йому було нічого. Він зовсім не брав участі у вбивстві. Так, він був присутній при цьому; Шеммер, плантаційний наглядач, одразу вскочив у барак і застав там його і ще чотирьох інших кулі. Ну то й що? Чан-Га шпортонули всього двічі. І дурневі зрозуміло, що п’ять чоловік не могли завдати дві ножові рани. Якби навіть кожен ширнув по разу, то й то вбивців було б щонайбільше двоє.

Отакими міркуваннями керувався А-Чо, коли з чотирма заарештованими товаришами брехав, плутав і напускав туману в суді, розповідаючи про те, що сталося. Вони почули, що когось убивають, і разом з Шеммером кинулись до барака. Тільки вони прибігли туди раніше за Шеммера - от і все. А Шеммер засвідчив, що випадково проходив повз барак, почувши сварку, зупинився й постояв принаймні хвилин з п’ять надворі, а потім, коли вскочив усередину, то застав там усіх тих, хто сидить на лаві підсудних. Вони, мовляв, аж ніяк не могли зайти перші, бо він стояв під єдиними дверима, що вели до барака. Ну й що? А-Чо і його четверо товаришів засвідчили, що Шеммер помиляється. Кінець кінцем їх відпустять - усі вони були певні цього. Хіба ж можна відрубати аж п’ять голів за дві ножові рани? Крім того, жоден чужоземний диявол не бачив убивства. Тільки ж оці французи такі дурні. В Китаї - А-Чо це добре знав - суддя наказав би завдати усіх п’ятьох на тортури, і вони б сказали правду. Бо правду легко витягати тортурами. А французи до тортур не вдавалися - більших дурнів тільки пошукати! Тим-то вони ніколи й не дізнаються, хто вбив Чан-Га.

Але А-Чо розумів не все. Англійська компанія, якій належала плантація, привезла на Таїті п’ятсот кулі, витративши на це немалі гроші. Власники акцій вимагали дивідендів, а компанія ще й не почала їх сплачувати, тож їй було зовсім не вигідно, щоб цінні робітники взялися вбивати один одного. А французам, зі свого боку, страшенно кортіло продемонструвати перед китайцями усі чесноти й переваги французької юстиції. Час від часу, задля прикладу, конче треба кого-небудь покарати. Та й яка користь з Нової Каледонії, якщо туди не засилати людей доживати віку в злигоднях і муках на кару за те, що їм властиві людські вади?

Цього А-Чо не розумів. Він сидів у суді й чекав вироку, який звільнить його й товаришів; вони повернуться на плантацію, щоб допрацювати зазначений у контракті термін. Скоро цей вирок проголосять. Слухання справи йде до кінця. Він ясно це бачив. Свідків уже допитали, французькі дияволи перестали гелготати. Вони теж стомилися і, очевидячки, нетерпляче дожидали вироку. Тим часом він згадував ту добу, коли підписав контракт і сів на корабель, що плив до Таїті. Злиденне було життя в їхньому селі над морем, і коли він завербувався на п’ять років у південні моря за п’ятдесят мексіканських центів денно, то вважав, що йому несказанно поталанило. Дорослі чоловіки в селі працювали за десять мексіканських доларів річно, а деякі жінки цілий рік плели сіті за п’ять доларів, дівчата ж, які наймалися служницями до крамарів, заробляли всього чотири долари. А от йому мали платити п’ятдесят центів за день - за один день, всього за один день він одержуватиме такі величезні гроші! Дарма, що праця важка. Через п’ять років він повернеться додому - так записано в контракті,- і йому більше ніколи не доведеться працювати. Він стане багатою людиною, купить будинок, одружиться, в нього ростимуть діти, що його шануватимуть. За будинком у нього буде садочок - місце для роздумів і спочинку, посеред саду ставочок, де плаватимуть золоті рибки, на деревах теленькатимуть на вітрі дзвіночки, а навкруги здійматиметься мур, щоб ніхто не порушував його спокійних роздумів.

Ну що ж, із цих п’яти років він уже відпрацював три. Дома його-бо й зараз вважали багатою людиною, адже він заробив силу грошей. Мине всього два роки, він назавжди попрощається з плантацією на Таїті й поїде додому, де зможе досхочу спочивати й думати. Але тепер він зазнає збитків, бо, на своє лихо, був у бараці, коли вбили Чан-Га. Цілі три тижні справляв лежня в тюрмі, і щодня, впродовж трьох тижнів, пропадало п’ятдесят центів. Та незабаром суд прийме ухвалу - і він знову вийде на роботу

А-Чо сповнилось двадцять два роки. Це був веселий, добродушний хлопчина, усмішка не сходила йому з уст. Тіло він мав гнучке, як у всіх азіатів, а обличчя круглісіньке, наче місяць; воно сяяло такою благодушністю й душевною добротою, які не часто трапляються серед його земляків. І зовнішність ця не була оманлива. Він ніколи ні з ким не сварився, не бився. В азартні ігри він не грав. Гравець має бути черствий, а він мав ніжну душу. Він був непримхливий і міг тішитися простими радощами, які давало життя. Тиша й