Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— А коли подібне сталося втретє? — запитала Ліне.

— Десь посередині між смертю дружини й сина.

— Була якась видима причина?

Едель Голт похитала головою.

— Нічого надзвичайного. Принаймні нічого такого, про що б я знала. Я потрактувала це як спалах депресії від втрати дружини, але все минулося всього лиш за одну ніч.

— Пригадуєте, коли саме?

— 2003 рік, через півроку після смерті Ліси.

Ліне зацікавилася, відчула, ніби щось випадково намацала.

— А можна визначити час детальніше? Можливо, якісь записи, домовленості чи щось інше з того періоду?

— Я маю свої «щоденники», — мовила стара жінка. — Але не знаю, де в них шукати. Та й що це дасть? Бернгард Клаусен уже не зможе відповісти…

9

В Осло треба було залагодити три справи. Перша зупинка — Університетська клініка, відділення судово-медичної експертизи, куди Мортенсен передав матеріали для аналізу ДНК. Окрім слини Вальтера Крума, ще були ватки з мазками з ключа, записки з телефонним номером і радіонавушника.

Після судово-медичного відділення вони поїхали далі, у лабораторію Кріпоса на Брюні. Мортенсен заздалегідь уклав схему своїх дій. Насамперед ішлося про перевірку відбитків пальців.

— Пріоритетна справа, — повідомив Вістінґ.

Жінка в лабораторному халаті, яка реєструвала зразки, підняла окуляри, усміхнулася.

— Усі кажуть, що в них пріоритетна справа. Усім горить…

Вістінґ теж мило усміхнувся їй у відповідь.

— Це справді треба зробити в першу чергу, — сказав він, показуючи на код терміновості.

Жінка здвигнула плечима.

— Хтось має правильні знайомства.

— Коли можна очікувати результату? — поцікавився Мортенсен.

— Якщо ми відкладемо всі інші справи, то очікуйте дзвінка завтра десь у цей час.

Вістінґ та Мортенсен подякували і подалися далі.

Наступна зупинка — Колботн, на східному узбережжі Осло-фьорду. Після народження сина Ліса й Бернгард Клаусен замешкали на Голтеваєн. Поїздка за місто зайняла чверть години.

То була вулиця приватних вілл з садками й старими деревами. Мортенсен показав на номер будинку, який їх цікавив. Помальована в сірий колір двоповерхова вілла з білими підвіконнями й похилим двоскатним дахом. Груба галька на під’їзній алейці заскреготіла під колесами.

Порожні будинки, подумав Вістінґ. Він не в одному такому побував. Така його робота: заходити в будинки, які спорожніли, бо їхні власники стали жертвами несподіваної смерті або злочинцями, яких він посадив до в’язниці. В обох випадках треба було знайти сліди життєдіяльності людей, котрі колись тут мешкали.

Коли вони вийшли з авта, десь поблизу прогуркотів потяг. Вістінґ підійшов до дверей, відімкнув замок, відключив сигналізацію.

Повітря сухе, в домі пахло пилюкою. Короткий коридор вів углиб будинку. Кухня — просто попереду, вітальня — ліворуч, праворуч — іще один коридор з дверима до ванної, спальні й кабінету, далі — сходи на другий поверх.

Спершу вони оглянули другий поверх: дві спальні, маленька вітальня і маленька ванна. Усіма кімнатами, здавалося, уже давно ніхто не користувався. Одна зі спалень, вочевидь, належала синові. Там стояв музичний стереоцентр, поличка з колекцією CD. Кімната наче цілком позбавлена приватності, ніби з неї забрали всі особисті речі. Шухляди столу й полиці в шафі порожні. На стіні висіло лише фото Леннарта.

На першому поверсі дві кімнати, які первісно були спальнями, переробили на домашній кабінет. Перед вікном стояв великий письмовий стіл зі старомодним пузатим монітором і купою газет та журналів. Уздовж стін — книжкові стелажі з документалістикою, політичними біографіями, полемічними книжками й книжками про американську історію. У кутку — архівна шафа. Вістінґ висунув верхню шухляду-штатив, погортав теки. То були реєстраційні документи, державні сертифікати, старі екзаменаційні виписки, страховки, податкова документація, рахунки й квитанції. У другій шухляді лежала купа газетних вирізок і різна приватна кореспонденція: від хронік і читацьких листів — до звернень у місцеві благодійні організації, різдвяних листівок та привітань з днем народження. На одній теці напис «Лена». Вістінґ зрозумів, що то ім’я онучки. Тека була майже порожня. Газетна вирізка з якогось заходу в дитячому садку з фотографією матері й доньки, ще одна подібна вирізка зі шкільного заходу, оголошення у рубриці «Новонароджені» й церковний листок, де в переліку дітей, які прийняли хрещення, було ім’я Лєни Салвесен.

У найнижчій шухляді на штативі висіли дві товсті підвісні теки. У найбільшій була лікарняна кореспонденція, пов’язана з хворобою і смертю дружини. У другій зібрано всі синові папери, від шкільних табелів з оцінками до свідоцтва про смерть.

Шкільні сертифікати свідчили, що Леннарт добре володів багатьма шкільними дисциплінами, але поступово почав пропускати шкільні заняття і його успішність пішла на спад. У багатьох учительських записках і коментарях ішлося про низьку концентрацію уваги на уроках. Були там і документи, пов’язані з діагностуванням синдрому порушення активності та уваги (ADHD), однак без остаточних висновків.

Мортенсен сів до столу, взявся ретельно перебирати вміст шухляд.

— Альманахи, — озвався він, виймаючи з нижньої шухляди стос маленьких червоних календарів-щоденників.

Вони лежали посортовані в хронологічній послідовності від 1981-го до 2005 року. Вістінґ вийняв один за 1998-й, погортав знічев’я. Кожний розворот розграфлений на тиждень, дев’ять ліній для буднів і чотири — для вихідних. Клаусен занотовував різні домовленості й зустрічі. Деякі у вигляді скорочень, інші — з іменами. Деякі перекреслені, інші — підкреслені. Жодних особистих позначок, які стосувались би домовленостей, лише час і місце зустрічей.

Мортенсен відклав альманахи набік, їх вони заберуть з собою.

Наступні кілька годин вони витратили на ретельний огляд усього, що було в кабінеті. В обох чоловіків склалося враження, що Бернгард Клаусен не належав до людей, які мають що приховувати. У кабінеті не було сейфу, жодна шухляда чи шафа не замикалася на ключ. Жодні папери наче б не мали нічого компрометуючого.

Мортенсен знайшов пароль до комп’ютера на папірці під накладкою стола. Переглянув усі файли й не знайшов абсолютно нічого цікавого.

Окрім альманахів, вони взяли з собою товсту книгу з телефонами й адресами.

Перед від’їздом Вістінґ іще захотів оглянути гаражі — їх було два. Один — прибудований до будинку, а другий стояв окремо, ближче до дороги. Ключі висіли в одній зв’язці в коридорі. Гараж при будинку був незамкнений. Вістінґ підняв угору ворота й зазирнув досередини. У глибині стояв стіл,