Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Ось і все. Вона не знала навіть імені покупця.

Лін вирішила, що вона може досягти більшого.

Вона передала повідомлення через Ґазіда по нелегальному ланцюгу комунікації, який вів хтозна-куди, що так, їй цікаво, і вона готова зустрітися, однак їй потрібно знати ім’я, аби записати у щоденнику.

Злочинний світ Нового Кробузона перетравив це повідомлення та змусив її тиждень чекати, а тоді виплюнув відповідь у вигляді ще однієї надрукованої записки, що проштовхнули їй під двері, поки вона спала. У записці була адреса в Кістяному Місті, дата й ім’я з одного слова: Пістрявий.

У коридор просочилися несамовите клацання й брязкіт. Какт-провідник Лін відкрив одні з численних темних дверей і відійшов убік.

Поступово очі Лін призвичаїлись до світла. Вона стояла в друкарському бюро. Це була велика кімната з високою стелею, пофарбована в чорний колір, як усе в цьому печерному місці, добре підсвічена гасовими лампами й заповнена десь сорока столами: на кожному була громіздка друкарська машинка, за кожним сидів секретар, передруковуючи нескінченні нотатки, що лежали поруч. Переважно люди, переважно жінки, однак Лін також вловила запах і вигляд чоловіків та кактів, навіть пари хепрі, й одна водяниця працювала на друкарській машинці з клавішами, адаптованими до її величезних рук.

По периметру кімнати стояли Пороблені — знову ж таки, переважно люди, але й інші раси, навіть Пороблені-ксенії, які зустрічалися дуже рідко. Частина були пороблені органічно, з кігтями, і рогами, і плитами нарощених м’язів, однак більшість були механічні, і через спеку від їхніх бойлерів в кімнаті було нічим дихати.

У кінці кімнати був зачинений кабінет.

— Пані Лін, нарешті, — прогуркотів мегафон над дверима, щойно вона зайшла. — Будь ласка, пройдіть кімнатою до мого кабінету.

Лін пробралася між столами. Вона придивилась, що друкували, хай як важко це було для неї, і ще важче в дивному світлі кімнати з чорними стінами. Усі секретарі майстерно друкували, читали нашкрябані записки і передруковували їх, навіть не дивлячись на клавіатуру чи на результат.

«На продовження нашої розмови тринадцятого числа цього місяця, — йшлося в одній нотатці, — будь ласка, розгляньте роботу вашої франшизи під нашою юрисдикцією, з подальшим узгодженням умов».

Лін пішла далі.

«Ти завтра помреш, стерво, червиве ти лайно. Ти заздритимеш Поробленим, сука ти боягузлива, ти кричатимеш, поки в тебе кров з рота не піде», — писалося в наступній.

«Ой, — подумала Лін. — Ой... рятуйте».

Двері кабінету відчинилися.

— Заходьте, пані Лін, заходьте! — прогуркотів голос з мегафона.

Лін зайшла без вагань.

Більшу частину простору невеличкої кімнати заповнювали шафки для документів і книжкові полиці. На одній стіні висіла маленька традиційна картина Залізної затоки, написана олією. За великим столом із темного дерева була ширма, розмальована силуетами риб, — велика версія ширм, за якими перевдягалися натурники. В центрі ширми одна з риб була з дзеркального скла, що відображало Лін. Вона невпевнено стала перед ширмою.

— Сідайте, сідайте, — сказав тихий голос з-за неї.

Лін відсунула стілець, що стояв перед столом.

— Я вас бачу, пані Лін. Дзеркальний короп з мого боку — вікно. Я думаю, що ввічливо повідомляти людей про це.

Схоже, мовець очікував на відповідь, тож Лін кивнула.

— Знаєте, ви спізнилися, пані Лін.

«Ну щоб йому! Це ж треба було спізнитися саме на цю зустріч!» — у паніці подумала Лін. Вона почала писати вибачення в блокноті, але голос перебив її.

— Я знаю мову жестів, пані Лін.

Лін поклала блокнот і заходилась палко вибачатися знаками.

— Не хвилюйтеся, — сказав господар цілком нещиро. — Трапляється. Кістяне Місто не прихильне до гостей. Наступного разу ви врахуєте, що треба виїхати раніше, чи не так?

Лін погодилась, що так, саме так вона і зробить.

— Мені надзвичайно подобається ваше мистецтво, пані Лін. Я зберігаю всі геліотипії, що потрапили до мене від Щасливчика Ґазіда. Він сумний, жалюгідний, пропащий кретин, той чоловік. У більшості своїх проявів залежність — сумне видовище. Проте, як не дивно, в нього трохи є чуття до мистецтва. Та жінка, Александріна Невґетс, теж з його клієнток, правда ж? Посередність, на відміну від вашої роботи, але приємна. Я завжди готовий посприяти Щасливчику Ґазіду. Шкодуватиму, коли він помре. Безсумнівно, це буде щось огидне, якийсь брудний кривий ніж, яким його випатрають заради кількох монет; або венеричне захворювання через нечисті відходи та піт неповнолітньої повії; а може, йому поламають кістки за доноси — адже варта справді добре платить, а наркоманам не доводиться вибирати, звідки отримувати гроші.

Голос, що линув над ширмою, був мелодійним, а ритмічна інтонація мовця заворожувала: він усе говорив неначе віршами. Його речення були ніжним наспівом. Його слова були жорстокими. Лін було дуже страшно. Вона не могла придумати, що відповісти. Її руки лежали непорушно.

— Так-от, оскільки я вирішив, що мені подобається ваше мистецтво, я хотів би з вами поговорити, щоб з’ясувати, чи підходите ви для замовлення. Ваша робота нетипова для хепрі. Ви згодні?

«Так».

— Поговоріть зі мною про свої статуї, пані Лін, і не хвилюйтеся, якщо ви раптом думали хвилюватися, що це прозвучить пихато. У мене немає упереджень стосовно того, що до мистецтва ставляться серйозно, і не забувайте, що я сам почав цю розмову. Ключові слова, які слід пам’ятати, коли ви будете думати над відповіддю на моє запитання, — «теми», «техніка» й «естетика».

Лін завагалась, але страх змусив її поспішити. Вона хотіла, щоб цей чоловік був задоволеним, і якщо для цього вона мусила говорити про свою роботу, так вона і зробить.

«Я працюю сама,— сказала вона знаками, — що є частиною мого... бунту. Я покинула Гирло, а тоді Кінкен, покинула свою групу і свій вулик. Люди були нещасними, тому колективне мистецтво стало по-дурному героїчним. Як Плаза Статуй. Я хотіла випльовувати щось... гидке. Намагалася зробити деякі з величних постатей, які ми творили всі разом, трохи менш ідеальними... Розізлила сестер. Тож я перейшла до своєї власної роботи. Противної роботи. Гидкої, як може бути саме в Гирлі».

— Саме цього я й очікував. Це навіть — даруйте — дещо тривіально. Однак це ніяк не зменшує