Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Повернувши візок до кухні, прощаюся з Андрієм. Йду переодягатися. Навіть якщо цей Вадим передумає мене відпускати сьогодні, я впиратимуся, як можу. Он, і справді, хай Мар'яна його розважає. Це її робота, а не моя. Хоча цілком можливо, що він прислухається до моєї поради. Інакше… якщо мені ще й завтра доведеться кружляти навколо нього, я не витримаю. Боюся, що можу нагрубити. А це категорично заборонено, що б клієнт не говорив і не пропонував. Він же нічого не робить? А слова — це всього лише слова.

Переодягнувшись, прямую до стійки реєстрації, щоб відмітитися й запитати, куди діти форму. Подумавши, що вдома доведеться вислуховувати після затримки на роботі, мимоволі кривлюся.

— А що ми такі незадоволені? — коментує мій вираз обличчя Мар'яна. — Не так просто догоджати клієнтам, як ганчіркою махати? Ну то й нічого було й братися, — окидає мене зневажливим поглядом. — І чужі чайові забирати. Скільки отримала? Давай сюди.

Я від такої заяви гублюся на мить. Тобто давай сюди? Мої чайові?

— Ну, довго чекати? Клієнт сказав, що більше йому сьогодні твої послуги не потрібні. Якщо відпустив, отже, чайові теж дав. Мені Ірині поскаржитися, що ти чайові зажала?

— Які чайові? — буркаю розгублено. — Я тільки за таксі повернула.

— Таксі — то твої проблеми. Треба було ввічливо нагадати клієнту, щоб за витрати на поїздку заплатив, а не загравати там з ним. Половина чайових мої. Так заведено, ділитися. Так само як офіціанти між собою порівну ділять чайові, — наполягає, увігнавши мене в ступор своїми словами. І додає, коли я ніяк не реагую: — Не думала, що ти така… — гидливо кривиться вона, окидаючи мене таким поглядом, від якого виникає відчуття, наче вона відро помиїв мені на голову вилила.

І мені таки доводиться віддати їй половину грошей, якими розраховувала перекрити витрати на таксі. Ще й вислухати купу ниття, що я дурепа, і як це можна було від такого клієнта отримати так мало чайових. І закиди, що я частину заховала. Ігнорую всі її випади, адже мені з цією змією ще працювати. 

Так прикро. Перший день — а на кожному кроці якась підстава. Ледве не забуваю розписатися й поставити час у журналі реєстрації співробітників. Після чого, мовчки пхнувши в руки здивованої Мар'яни форму, розвертаюся і йду геть.

Попереду чекає наступне коло пекла. Надія лише на одне — що Слава вже спить і не почує, коли я повернулася.