Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"

Зробивши високий хвіст, я виходжу з кімнати. Сьогодні я прокинулася, як завжди за дві години до пар. У нас з батьком є свої особисті ритуали. І один з них – це спільний сніданок. Навіть не пам'ятаю, коли саме це почалося. Ще з дитинства. Я завжди любила робити щось приємне для тата. Дбати про нього. У нашому домі є прислуга, але сніданок завжди готую я. Ось і сьогодні не є винятком. Випивши таблетку від голови, я вже мчу на кухню, щоб приготувати брускети з авокадо та омлет.

Думати про вчорашнє я собі забороняю. І так всю ніч докоряла собі за зроблене. Потрібно просто забути. Як страшний сон.

Взялася до приготування сніданку. У задній кишені штанів вібрує телефон. Я дістаю його, практично впевнена в тому, що повідомлення прийшло від Нолана. Але ні, повідомлення надійшло від Емі.

"Я чекала від тебе повідомлення всю ніч, а ти мені так і не відповіла, бич". 

Дійсно, подруга писала мені всю ніч повідомлення. Запитувала, як мій похід у клуб і вимагала подробиць. Їй хтось розповів, що вчорашній вечір у клубі був незвичним. І, звичайно, я нічого їй не відповіла, тому що мені було не до цього.

"Ну якщо ти вмієш так довго чекати, то не помреш і дочекаєшся мене в університеті".

Додавши смайлик, я надсилаю повідомлення подрузі.

Промучившись до п'ятої ранку, я прийняла рішення, що не займатимуся більше самокопанням. Скинувши половину провини на Нолана, на моїй душі полегшало. Так, я розумію, що можливо роблю неправильно, але... Так мені легше прийняти цю реальність.

Поснідавши, я закидаю у свій портфель ноутбук і блокнот, беру ключі від машини та вибігаю з дому.

Нолан дзвонить на телефон, коли вже практично доїжджаю до універу. Закусивши нижню губу, я кілька секунд розмірковую над тим, чи готова я його почути, і приймаю рішення, що не готова, скидаю виклик. Якби він не думав тільки про себе і свого чортового бізнес-партнера, то я б учора не опинилася в такій ситуації. Я була надто зручна для нього весь цей час, і він вирішив, що зі мною можна так чинити. Бути зручною більше не хочу.

- Якого біса?! - Кричу і тисну на клаксон, бо моє місце на університетському паркуванні зайняла якась ліва тачка. Усі студенти починаючи з другого курсу мають своє особисте місце на паркуванні університету. Між іншим, ми за це платимо немаленькі гроші.

Агресія всередині мене починає закипати ще сильніше, тому що машина навіть не думає їхати. Я знову сигналю, тільки цього разу довше і не відриваючи долоні від клаксона. У мене сьогодні просто мега паршивий настрій, тому я навіть готова вийти з машини та влаштувати скандал. Ось тільки не встигаю, тому що бачу, як відкриваються дверцята машини з пасажирського боку і звідти вибігає Мінді. Першокурсниця. Молодша сестра Джейн. Отже, вона вирішила, якщо я дружу з її сестрою, то можна користуватися моїм паркувальним місцем?

Напевно будь-якого іншого дня, я б точно заплющила очі на цю ситуацію. Але точно не сьогодні. Не цього ранку. Не тоді, коли я ухвалила рішення більше не бути зручною для людей, а нарешті навчитися відстоювати свої права. Все, що сталося зі мною вчора, було від того, що я завжди боялася висловити свою думку. Думка навколишніх про мене завжди була для мене на першому місці. Але відсьогодні я вирішила змінитись. І почну я з цієї тачки.

Водій машини здає трохи назад, показує, що готовий звільнити моє місце для паркування, для цього мені потрібно лише трохи здати назад. Але натомість я глушу мотор і виходжу з машини. Багато студентів, які й до цього вже спостерігали за мною та зухвальцем, який став на моє місце, зараз дивляться на мене з ще більшим інтересом. Всім цікаво, що буде далі.

Я швидко крокую до машини, навіть не знаю, звідки в мені взялася така сміливість. Підходжу до дверцят з боку водія і стукаю у вікно. Вибагливо. Відчуваю, як горять щоки від злості. Мене всю аж пересмикує від такого обурення. Коли скло опускається, я на кілька секунд впадаю у ступор, бо чекаю побачити за кермом якогось студента, але замість студента там сидить чоловік. Явно старше мене років на сім, а то може й більше.

- Просто так прискакала чи щось хотіла? - Вигинає запитально брову і криво посміхається.

- Хотіла. Це місце для паркування моє і ніхто не має права тут паркуватися, - видаю трохи охриплим голосом. Я перехвилювалася.

- Якщо ти прибереш свою тачку, то я звільню твоє місце, - він каже це таким тоном, ніби глузує з мене, від чого я злюся ще сильніше.

- І скажи своїй подружці, щоб більше так не нахабніла! - Коли я прямувала сюди, то хотіла говорити зовсім інше, але побачивши за кермом не студента, трохи здивувалася і розгубилася.

- А якщо не скажу? - Він продовжує відверто веселитися і навіть трохи подається вперед, від чого мої щоки червоніють ще дужче.

- Ще раз побачу твою тачку на своєму місці й...

- Покараєш мене? - Чоловік перебиває та примружує свої очі. А мені чомусь починає здаватись його голос знайомим. Здається, що я вже десь його чула.

- Провчу, - видаю у відповідь, і не чекаючи його реакції, розвертаюсь і йду до своєї машини. 

Усередині все вирує від злості. Якого біса він взагалі зі мною так розмовляв?! Бачу, що студенти починають перешіптуватися і з цікавістю поглядати то на машину цього дурня, то на мене. Сідаю у свою машину і трохи здавши назад, чекаю, поки він звільнить моє місце. Ось тільки порівнявшись з моєю машиною, цей придурок знову опускає своє скло, кілька секунд сканує своїм поглядом, а потім з гучним вереском зривається з місця. Ні, ну точно придурок.

Паркуюсь на своє місце, глушу мотор і стискаю зуби. Ні, ну придурок. Так сильно розгнівати мене це вміти ще потрібно.

Виходжу з машини й відразу обертаюся назад. Ну звичайно, ніхто зі студентів не розійшовся, а всі продовжують на мене дивитись так, ніби я зараз ще сольний номер тут видам. Ну що за кепський день?!

Закривши машину, я швидким кроком прямую до університету.

- Ну ти даєш, подруго, - Емі перехоплює мене практично на вході до будівлі.