Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Далінар випрямився в сідлі й озирнувся довкола, а його рука потяглася до меча, що висів при боці, хоч одночасно він збирався прикликати Сколкозбройця. Ренарін показував пальцем. На схід. Звідки налітали бурі.

Обрій поступово темнів.

— Хіба на сьогодні прогнозували великобурю? — запитав стривожений Далінар.

— Елтебар казав, що це малоймовірно, — відповів Ренарін. — Але йому й раніше траплялося помилятись.

Коли йшлося про великобурю, будь-хто міг припуститися помилки. Їх можна було передбачати, та це ніколи не було точною наукою. Далінар примружив очі, а його серце ледь не вистрибувало з грудей. Так, тепер він і сам помічав прикмети: пил здіймався вгору, змінилися запахи. Стояв вечір, та все ж надворі мало бути видніше. Натомість темніло просто на очах. У самому повітрі вчувався якийсь шал.

— Може, подамося до Аладара? — запропонував Ренарін, вказуючи рукою.

Саме до табору цього великого князя їм було найближче, хоча й від околиць Далінарового власного їх відділяло, може, із чверть години.

Люди Аладара впустять його. Ніхто не відмовить великому князю в прихистку на час стихії. Але Далінар здригнувся від думки про те, що доведеться перечікувати великобурю в незнайомому місці, в оточенні почту іншого вельможі. Вони побачать, що коїться з ним під час нападів. І щойно це станеться, чутки розлетяться, наче стріли над полем бою.

— Помчали! — гукнув він, пришпорюючи Баского.

Ренарін і гвардійці поскакали вслід, і грім кінських копит немов віщував пришестя великобурі. Заціпенілий Далінар припав до шиї ришадіума. Сіре небо вкрили плями пилу та листя, які гнало вітром буряної стіни, а повітря загусло, сповнившись передгрозовою вологою. Горизонт затягували хмари, що згущалися просто на очах. Далінар і його супутники галопом промчали повз передні пости Аладара, на яких метушились дозорці, притримуючи від вітру поли сюртуків і плащів.

— Батьку? — гукнув іззаду Ренарін. — Чи ти…

— Час іще є! — прокричав Далінар.

Вони нарешті досягли зубчастої стіни військового табору Холіна. Солдати в синьо-білих мундирах, які ще залишалися на посту, віддали йому честь. Але більшість уже перебралась у сховища. Далінару довелося вповільнити біг Баского, щоби минути пропускний пункт. Однак від місця постою його відділяв іще один короткий галоп. Він повернув ришадіума, ладнаючись пуститися вскач.

— Батьку! — застеріг Ренарін, вказуючи на схід.

Буряна стіна висіла в повітрі, немов гігантська портьєра, і стрімко просувалася до табору. Суцільна пелена дощу була сріблясто-сірою, а хмари над нею — оніксово-чорними, підсвічувані зсередини поодинокими спалахами блискавок. Солдати, які відсалютували йому, поспішали сховатися в бункері неподалік.

— Ми встигнемо, — сказав Далінар. — Ми…

— Батьку! — сказав Ренарін, під’їжджаючи до нього й хапаючи за руку. — Мені шкода.

Їх хльоскав вітер, і Далінар зціпив зуби, дивлячись на сина. За скельцями окулярів Ренарінові очі розширилися від занепокоєння.

Князь знову кинув погляд на буряну стіну. За лічені миті вона буде тут.

«А він має рацію».

Далінар передав повіддя Баского стривоженому солдату, який прийняв і вуздечку Ренарінового коня, і вони обоє спішилися. Конюх кинувся геть, тягнучи скакунів до кам’яної стайні. Далінар ледь не рушив услід — у конюшні буде менше свідків, — але двері ближньої казарми були відчинені, і зсередини йому схвильовано махали руками. Там буде безпечніше.

Скорившись неминучому, Далінар приєднався до Ренаріна, й обоє прожогом кинулися під захист кам’яних стін казарми. Солдати потіснилися, даючи їм місце. Усередині також знайшла притулок група служників. У Далінаровому таборі нікому не доводилося пересиджувати урагани в буренаметах чи благеньких дерев’яних халупках, і ні з кого не вимагали плати за прихисток у кам’яних спорудах.

Скупчені у казармі люди виглядали шокованими, коли поріг переступили їхній великий князь і його син; декілька облич зблідли, щойно двері з грюкотом зачинилися. Єдиним джерелом освітлення були кілька гранатових сфер, розвішаних на стінах. Хтось зайшовся в кашлі, а знадвору вітер рясно посипав будівлю порошею з уламків каменю. Далінар намагався не звертати уваги на збентежені очі довкола себе. Ззовні доносилося завивання вітру. Можливо, нічого й не станеться. Може, цього разу…

Грянула буря.

І воно прийшло.

19

Зорепад

Йому належить найстрашніший і найжахітніший з-поміж усіх Сколків. Поміркуй над цим якийсь час, старий ти ящере, і повідом мені, чи так само категорично наполягаєш на невтручанні. Оскільки, запевняю тебе, Райз не проявить аналогічної стриманості.

Далінар закліпав очима. Задушлива, тьмяно освітлена казарма зникла. Натомість він стояв у темряві. У повітрі витав густий запах просушеного зерна, і коли він виставив уперед ліву руку, то намацав дерев’яну стіну. Він перебував у якійсь клуні.

Прохолодна ніч була тиха та ясна — жодного натяку на бурю. Він обережно помацав себе за бік. Меч кудись зник, а з ним і мундир. Натомість на ньому виявились підперезана поясом домоткана туніка та пара сандалій. Саме такий одяг, що його він бачив на стародавніх статуях.

«Буревії, куди ви занесли мене цього разу?» Кожне видіння було не схоже на інші. Це вже дванадцяте з тих, що він бачив. «Лише дванадцять?» — подумав він. Здавалося, їх було незмірно більше, але таке почало з ним траплятися лише кілька місяців тому.

У темряві щось заворушилося. Він спантеличено відсахнувся, коли до нього притислося щось живе. Заледве не вдарив по ньому, але завмер, почувши, що воно плаче. Він обережно опустив руку, на дотик вивчаючи тильну сторону тільця. Маленьке й тендітне — дитина. Вона дрижала.

— Тату, — її голос тремтів. — Тату, що коїться?

Як і зазвичай, його приймали за когось іншого — органічного для цього місця й часу. Дівчинка хапалася за нього, вочевидь налякана. Було надто темно, щоби розгледіти страхокузьок, але він підозрював, що ті якраз вибиралися з-під землі.

Далінар поклав руку їй на спину.

— Тсс. Усе буде добре.

Здавалося, саме ці слова могли хоч чимось зарадити.

— Мама…

— З нею все буде гаразд.

У темряві кімнати дівчинка ще тісніше притулилася до нього. Він не рухався, відчуваючи: щось не так. Будівля поскрипувала на вітрі. Вона була не надто міцною: дошка під його рукою розхиталася, і він відчував спокусу зовсім відірвати її, щоби можна було виглянути назовні. Але ця тиша, ця налякана дитина… У повітрі стояв дивний запах гнилі.

У дальньому кінці клуні, біля стіни, щось тихесенько зашкреблося. Немовби хтось водив нігтем по дерев’яній стільниці.

Дівчинка зарюмсала, і шкрябання стихло. Далінар затамував