Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Хор цей дедалі дужчав: «Ми голодуємо, твоя жінка, твої діти, твої батьки. Коли це все скінчиться? Коли ти вернешся додому? Ми голодуємо, голодуємо». І коли військові лави порідшали й солдатам перестали надавати відпустки, вони самовільно йшли додому — обробляти свою землю, сіяти хліб, лагодити оселі, ставити огорожі. Офіцери з розумінням ставились до цієї ситуації і лише коли наближалися тяжкі бої, посилали солдатам листи, просячи вернутися до своїх частин і обіцяючи, що їм нічого не буде за порушення дисципліни. І часто солдати таки поверталися, якщо бачили, що в найближчі місяці голод їхнім родинам не загрожує. На ці «оранкові відлучки» не дивились як на дезертирство перед обличчям ворога, але армію вони однак послаблювали.

Доктор хапливо порушив незручну паузу, мовивши холодним тоном:

— Кількісна перевага ворожих сил супроти наших ніколи не мала істотної ваги, капітане Батлер. Один конфедерат вартий десятка янкі.

Дами одностайно закивали головами. Цього всі були певні.

— На початку війни так і було,— сказав Рет.— Можливо, й зараз було б так, якби солдат Конфедерації мав кулі для гвинтівки, чоботи на ногах і вдосталь їжі. Чи не правда, капітане Ешберн?

Він говорив усе так само неголосно і з тим самим удаваним смиренням. Kepi Ешберн не знав, як повестись, бо він — це виразно було видно — також дуже недолюблював Батлера і охоче став би на боці лікаря, тільки ж не вмів кривити душею. Він саме тому й напросився на фронт, хоч мав скалічену руку, що, на відміну від цивільних, усвідомлював усю серйозність становища. І таких, як він, було багато — одноногих калік на дерев’янках, без однієї руки або з відірваними пальцями, сліпих на одне око,— які не ремствуючи полишали інтендантську службу чи роботу в шпиталі, на пошті, на залізниці й верталися до своїх колишніх військових підрозділів. Вони-бо знали, що в Бувальця Джо на обліку кожен солдат.

Оскільки капітан Ешберн так і не озвався, доктор Мід, втрачаючи самовладання, вибухнув:

— Наші воїни не раз билися без чобіт і без їжі й одержували перемоги. І вони й надалі битимуться й перемагатимуть! Я заявляю вам: генерал Джонстон не відступить ні на крок! Гірські твердині завжди правили за надійний захисток, вони з прадавніх часів слугували опорою проти ворожих навал. Згадайте... згадайте хоча б Фермопіли!

Скарлет напружила пам’ять, однак слово «Фермопіли» так нічого їй і не сказало.

— Але ж вони начебто геть до останнього чоловіка полягли при Фермопілах — чи не помиляюсь я, докторе? — запитав Рет, насилу стримуючись, щоб не зайтися сміхом.

— Ви що, глузуєте з мене, молодий чоловіче?

— Ради Бога, докторе! Ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів уточнити. Знання мої з античної історії вельми скромні.

— Якщо треба буде, наша армія поляже вся до останнього солдата, а не пропустить янкі в глиб Джорджії! — гаркнув лікар.— Але такої потреби не виникне. Наші виб’ють янкі за межі Джорджії у першій же сутичці.

Тітонька Дріботуп хутенько підвелася й попрохала Скарлет зіграти гостям що-небудь на фортепіано й заспівати. Вона розуміла, що розмова явно переходить на вибуховий терен. Їй зразу було ясно, що клопоту не оберешся, коли вже вона запросила Батлера на вечерю. З ним так і чекай халепи. І як це він завжди примудряється збити бучу? Боже мій, Боже! І що Скарлет знаходить у ньому? А як може люба Мелані ще й захищати його?

Коли Скарлет слухняно рушила до вітальні, на веранді запала тиша, просякнута неприязню до Рета. Як же це можна не вірити душею і серцем у непереможність генерала Джонстона та його війська? Вірити — це священний обов’язок. А той, хто заражений відступництвом і не вірить, повинен бодай ради пристойності тримати язика за зубами.

Скарлет зіграла кілька акордів, і з вітальні долинув її голос, що сумовито виводив ніжні слова популярної пісні:

В палаті повно гідних похвали —

Ті стогнуть, інші вже мовчать.

І ось одного хлопця ще внесли,

Якого десь там жде дівча.

Та смертна блідість в нього на чолі,

І марно долю вже просить:

Померхне скоро ясная світлінь

Його юнацької краси.

— «Русяві кучері його вкрив піт»,— тужливо звучало глухувате сопрано Скарлет, і Фенні не витерпіла — ледь підвівшись, вона озвалася трохи здушеним голосом:

— Заспівай щось інше!

Фортепіано різко змовкло, і Скарлет, розгубившись, урвала спів. Потім вона спробувала заграти перші такти «Сірих мундирів», але тут-таки пригадала, що ця пісня журлива не менше, збилася з мелодії і перестала грати. Тепер вона вже зовсім розгубилася: таж в усіх, піснях мова про горе, розлуку й смерть.

Рет раптом схопився на ноги, переклав Вейда на коліна Фенні й увійшов до вітальні.

— Зіграйте «Мій дім в Кентуккі»,— спокійно підказав він,і Скарлет радо пристала на цю пропозицію. До її голосу приєднався соковитий Ретів бас, і коли вони вдвох затягли другий куплет, напруження на веранді почало спадати, хоча, Бог свідок, це теж не була весела пісня.

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі,

Та вже не світить нам розмай.

Не ждіть мене на отчому порозі —

Мій дім в Кентуккі, прощавай!

*

Передбачення доктора Міда збувалися — принаймні поки що. Джонстон і справді стояв неприступним бастіоном у горах під Долтоном, звідки було сто миль до Атланти. І так непорушно він стояв і чинив такий рішучий опір намірам Шермана пробитися в долину, звідки відкривався шлях на Атланту, що кінець кінцем янкі відійшли назад і почали радити раду. Не зумівши прорвати південську лінію оборони, вони під прикриттям ночі рушили в обхід гірськими стежками, щоб напасти на Джонстона з флангу й перетяти залізницю у нього в тилу, біля Резаки, що за п’ятнадцять миль від Долтона.

Оскільки ці дві неоціненні рівнобіжні штаби заліза опинилися під загрозою, конфедерати покинули стрілецькі криївки в горах,