Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Я опинилася у Льоші близько десятої вечора. Йому треба було заїхати у справах у магазин, а я лишилася сама. В оточенні купи сумок із пожитками в чужому домі я зажурилася. Мені 32, і доведеться все починати заново. Звичайно, багатьом жінкам дістається й дужче. Мені гріх скаржитися, але таки було сумно. Я швидко оглянула квартиру, зазначивши, що у Льоші скрізь панував бездоганний порядок. Або він дуже рідко тут бував (хоча тоді все було б у пилюці), або тут прибирала хатня робітниця. На мене в цьому плані йому розраховувати не варто... Я краще доплачуватиму прибиральниці...

Трикімнатна квартира була непогано обставлена ​​в сучасному стилі (на щастя, все ретро залишилося у його комірчині в магазині).

Пригнічена і втомлена, я плюхнулася на диван у вітальні. Де постільна – не мала жодного уявлення. Ритися по сумках вже не було ні сил, ні бажання, плюсом до всього минула безсонна ніч давалася взнаки, і ... зрештою я задрімнула вже за хвилину. Прямо в одязі. Не купана, голодна та зла.

Прокинулася я приблизно в такому ж погромі, в якому й засинала – серед купи будівельного сміття та якихось речей. Мене зустрічали напіврозібрані руїни мого будинку, який я примудрилася зруйнувати минулого разу. За межі руїн були винесені вцілілі меблі. Їх кудись переносили робітники, не звертаючи на мене особливої ​​ уваги. Цього разу я була не в спідній білизні. Я побачила і частину цінних речей, які були зібрані на журнальному столику з оранжевого скла. На ньому лежав мішечок з картами, який я відшукала на складі минулого разу, тільки сильно запилений, і знову дивом вціліла кришталева куля, прихоплена мною за компанію звідти.

Я сіла на дерев'яну балку, закрила обличчя руками й просто сиділа. Зараз я вважала б за краще навіть опинитися в тих божевільних помаранчевих хоромах, ніж на цих руїнах.

– З'явилася, значить! Майстриня!

Я здригнулася і прибрала долоні від лиця. Переді мною стояв Улісс. Він не приховував злості й роздратування, розгубивши всю свою джентльменську галантність, і вже готовий був спопелити мене поглядом.

– Я хотіла перебудувати все сама.

– Я бачу! Так набагато краще, чи не так? - Єхидно передражнив він мене, не бажаючи слухати мої виправдання. Від його вишуканої мови та пишномовних слів не залишилося і сліду. Як же вміло він корчив із себе витонченого джентльмена позаминулого століття.

Я, закусивши губу, мовчала і слухала, як Улісс виливає на мене все своє обурення. Мені не хотілося нічого йому відповісти. А що я могла відповісти? Що я винна? І це було зрозуміло. Після важкого дня, після сварки з Владом, переїзду та всієї цієї метушні я пошкодувала, що забула зняти браслет з руки. Бездомна та самотня Яра. 

Мені раптом стало так шкода себе, так сумно, що защипало в носі. Чаша, що весь день накопичувала сльози та проковтнуті емоції, наповнилася до країв і весь її вміст хлинув водоспадом гірких гарячих сліз. Я порушила своє правило — НЕ РИДАТИ на людях — і розплакалася, як жалюгідна істеричка прямо перед здивованим Уліссом, що відчитував мене, наче дівчисько.

Він не відразу зрозумів, що відбувається і звідки лунає це виття. А я саме вила.

- Що з тобою? Ти що? - здивовано і розгублено заклопотав він навколо мене.

- В мене немає дому! У-у-у… Ні тут, ні там. У-у-у… І нареченого немає… Я одна-а-а-у-у…

Я не люблю плакати на людях ще й тому, що моє обличчя під час ридання спотворюється в страшенно огидній гримасі. Вилиці тремтять, очі моментально опухають і червоніють, а шкіра показує всі свої вади, реагуючи на сіль. Ну не вмію я гарно плакати, як це роблять деякі жінки: витончено схлипують, кидають стомлені погляди величезних очей крізь завісу з виблискуючих на світлі сліз, змахують вологими віями й драматично пускають по щоці доріжку із солоної води. Гадки не маю, як їм це вдається. У мене навіть водостійка туш примудряється потекти й зробити мене схожою на єнота.

І ось ця краса явила себе спантеличеному Уліссу, що метушився навколо мене.

- Ну що ти, що ти... Та збудуємо ми тобі новий будинок... Я й не думав, що ти так засмутишся... Просто хотів полаяти трохи... Не плач, не плач, Яро, благаю! – прохав він мене, ніби потік сліз можна зупинити за клацанням пальців. Він присів біля мене навпочіпки й гарною мереживною хустинкою, вивудженою з кишені, почав витирати на моєму обличчі сльози та сліди від косметики. Він так зворушився, побачивши мої сльози, що, здавалося, й сам уже готовий був заплакати.

Я все ще ревіла, а він заспокоював мене.

- До біса цю архітектуру ... Ну хочеш, побудую тобі палац? Га? Хочеш? Тільки не плач, Яро, благаю тебе, не плач! Не виношу я жіночих сліз.

Улісс продовжував втирати мені сльози, поки тонке французьке мереживо білої хустки не перетворилася на сумнівного вигляду сіру ганчірку з плямами від туші. Він тут же змахнув нею в повітрі, і хустка знову стала як нова – суха і чиста. Я перестала плакати. Точніше, ще схлипувала, але сльози вичерпалися.

- Не хочу я палац... Хочу просто будинок. Звичайний. З мого часу. Але як тобі пояснити – не знаю! Ти ж з іншого століття, — з безнадією промовила я, розуміючи, що як би я не намагалася, мені не вдасться пояснити йому, що я хочу. – Гаразд, збудуй уже хоч щось… Обіцяю, не крушитиму стіни.

Улісс співчутливо поплескав мене по плечу і натхненно почав говорити про свої нові ідеї з будівництва, мальовничо описуючи їх та махаючи руками, наче диригент.

- Я вже бачу твій новий будинок! Ми зробимо його просторішим, вікна – більше, веранду розширимо… Так, так, так! І дах буде відкидний, хочеш? - захоплено говорив він, схопившись з місця.

Я тільки зітхнула, з жахом уявляючи, що ж він набудує мені наступного разу...