Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Дуже хвора,— відповіла Робін.— Хіміотерапії більше не витримує.

Пат пхнула в зуби свою електронну цигарку та продовжила друкувати. Тоді сказала:

— На Різдво сидів сам-один у себе нагорі.

— Я знаю,— відповіла Робін.— Він мені розповів, як ви його підтримали. Що суп йому принесли. Він вам дуже вдячний.

Пат пирхнула. Робін відпила кави, сподіваючись, що отримає трохи енергії і зможе підвестися з дивана й піти на метро. Тоді Пат сказала:

— Я була думала, що йому є куди піти, крім горища.

— Ну, грипував він важко,— відповіла Робін.— Не хотів розносити заразу.

Але помивши чашку, вдягнувши пальто й попрощавшись із Пат, Робін почала спускатися сходами й виявила, що думає про цю коротку розмову. Вона Незрідка замислювалася про ворожість — для неї незбагненну,— з якою Пат ставилася до Страйка. З її тону стало зрозуміло, що Пат вважає, ніби Страйк має імунітет до самотності та вразливості,— і Робін не могла збагнути, звідки Пат це взяла, бо Страйк ніколи не робив таємниці з того, де мешкає, чи факту, що спить він там сам-один.

У неї задзвонив мобільний. Побачивши незнайомий номер і згадавши, як минулого разу на тому кінці лінії виник Том Терві, Робін зупинилася біля станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» і взяла слухавку не без остраху.

— Це Робін Еллакотт? — спитав жіночий голос з акцентом жительки острова Мен.

— Це я,— відповіла Робін.

— Драстуйте,— привіталася жінка.— Ви хотіли поговорити з Дейвом Андервудом, то я його донька.

— О так,— озвалася Робін.— Дуже дякую, що відгукнулися.

Дейвом Андервудом звали чоловіка, який був за кермом фургона фірми, що розвозила органічні продукти, у вечір зникнення Марго. Робін знайшла адресу в інтернеті та три дні тому йому написала, але не чекала такої швидкої відповіді. Вона вже звикла, що люди ігнорують її повідомлення про Марго Бамборо.

— Як отримали вашого листа, були трохи приголомшені,— сказала жінка на тому кінці лінії.— Тільки тато не зможе сам з вами поговорити. Йому три тижні тому зробили трахеотомію.

— О, дуже співчуваю,— відповіла Робін, затуляючи вільне вухо, щоб машини не заважали чути.

— Отож,— сказала жінка.— Він тут поруч зі мною, і просить сказати... слухайте, але ж у нього не буде проблем?

— Ні-ні, звісно, не буде,— запевнила Робін.— Як я і писала в листі, ми просто хочемо виключити фургон з розслідування.

— А, тоді добре,— відповіла донька Дейва.— Власне, то він і був. Дивовижа, як ви тільки це зрозуміли, бо всі божилися, що на фургоні була намальована квітка! Тато тоді радів, бо уникнув халепи, але його багато років мучили докори сумління. Він тоді поїхав з доставкою не в той бік і тому так розігнався на Клеркенвелл-Ґріні, думав, що ще встигне. Не хотів нічого казати, бо тільки вранці на нього шеф накричав, що тато запізнюється з доставками. Потім прочитав у газеті, що фургон вважають машиною Денніса Кріда, і... самі розумієте. Кому воно треба — вляпатися в таку історію? І що довше він мовчав, то гіршою ситуація йому видавалася — адже він не зізнався одразу.

— Розумію,— сказала Робін.— Можу уявити, як він тоді почувався. Ви дуже допомогли. А коли він доставив замовлення, то...

— То повернувся до крамниці й отримав прочухана, бо зазирнули у фургон і побачили, що тато відвіз не те замовлення. Довелося знову їхати.

Отже, Марго Бамборо у фургоні точно не було.

— Дуже дякую, що відгукнулися,— сказала Робін,— і подякуйте від мене своєму батькові за чесність. Це дуже допомогло.

— На здоров’я,— сказала жінка, а тоді швидко спитала, поки Робін не поклала слухавку: — Це ж ви та дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник?

На якусь мить Робін закортіло збрехати, що ні, але лист до Дейва Андервуда вона підписала своїм справжнім іменем.

— Так,— відповіла вона вже не таким теплим тоном, яким дякувала за інформацію про фургон. Неприємно, коли тебе називають «дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник».

— Ого,— мовила жінка,— я татові так і сказала, що то ви. Ну, бодай Крід вас уже не схопить, га?

Вона це сказала майже весело. Робін погодилася, ще раз подякувала за співпрацю, поклала слухавку та спустилася в метро.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?»

Бадьорі слова відлунювали у вухах. Це була легковажність людини, яка не пізнала сліпого жаху, не стикалася з безжальною силою та сталлю, не чула свинячого сопіння в себе у вусі, не бачила каламутних очей у прорізах балаклави, не відчувала, як репається її власна шкіра,— і майже не чула при тому болю, бо смерть була так близько, дихала смородом в обличчя.

На ескалаторі Робін озирнулася, бо неуважний пасажир у неї за спиною раз у раз торкався її ніг ззаду своїм дипломатом. Іноді для Робін навіть такий буденний фізичний контакт з чоловіками був нестерпний. Унизу ескалатора вона швидко рушила геть, щоб зникнути з поля зору свого сусіди. «Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Ніби вони в квача грають.

А може, то потрапляння в пресу зробило Робін ніби менше людиною в очах жінки на тому кінці лінії? У вагоні Робін сіла між двома жінками, і її думки повернулися до Пат, до її подиву, що Страйкові, виявляється, немає куди йти і ніхто за ним не пригляне. Таке коріння її антипатії? Певність, що людина, потрапивши в газету, стає невразлива?

Коли Робін за сорок хвилин нарешті зайшла до квартири з торбою харчів і бажанням чимшвидше лягти спати, її зустрів тільки Вольфганг, який спершу зрадів, а тоді заскімлив, мовляв, сечовий міхур повний. Робін зітхнула, знайшла повідець і прогуляла собаку навколо будинку. А потім, надто втомлена, щоб нормально куховарити, підсмажила собі яєчню і з’їла з тостом під новини.

Вона саме набирала собі ванну, аж тут