Читати книгу - "Зелена миля"

Брутал закріпив одне Джонове зап’ястя, Дін — друге. Понад Діновим плечем я бачив лікаря, малопомітного, як завжди. Він стояв біля стіни з чорним саквояжем під ногами. Гадаю, тепер усім цим, особливо смертельними ін’єкціями, керують лікарі, але в ті часи їх буквально доводилося витягати з кутка, коли були потрібні. Може, вони тоді чіткіше розуміли, що дозволено робити лікарю, а що порушує ту особливу обітницю, яку вони давали, ту, якою вони клянуться насамперед не завдавати шкоди.

Дін кивнув Бруталові. Той повернув голову, крадькома наче позирнув на телефон, який ніколи не дзеленчав заради таких, як Джон Коффі, й гукнув Джекові Ван Хею: «Позиція один!»

Загуло, наче увімкнувся старий холодильник, і лампочки засяяли трохи яскравіше. Наші тіні стали дещо різкішими, чорними почварами, що повзли по стіні й нависали над тінню стільця, мов стерв’ятники. Джон різко вдихнув повітря. Кісточки його пальців побіліли.

— Йому вже боляче?! — уривчасто закричала місіс Деттерик з-поза чоловікового плеча. — Сподіваюся, що так! Хай йому буде дико боляче!

Чоловік стиснув її в обіймах. Я побачив, як йому з носа потекла кров, зачервоніла тоненькою цівкою, збігаючи у вузькі вуса. Коли в березні наступного року я розгорнув газету й побачив, що він помер від інсульту, то почувався найменш здивованою людиною на планеті Земля.

Брутал став так, щоб Джон його бачив. А коли заговорив, торкнувся Джонового плеча. Це було не за правилами, але з усіх свідків про це знав тільки Кертіс Андерсон, а він мовби й не зауважив. Я подумав, що в нього вигляд людини, яка хоче якнайшвидше спекатися своєї нинішньої роботи. Розпачливо хоче з нею покінчити. Після Перл-Гарбора він записався до лав армії, але за океан його так і не відправили: він загинув у Форт-Бреґґу, в аварії на вантажівці.

А Джон тимчасом розслабився під Бруталовими пальцями. Я не думаю, що він багато чи взагалі бодай щось розумів зі слів Брутала, але від руки на плечі йому було спокійніше. Брутал, який помер від серцевого нападу приблизно за двадцять п’ять років (він їв сендвіч із рибою й дивився реслінг по телевізору, розповіла його сестра), був доброю людиною. Мій друг. Можливо, найкращий серед нас. Йому неважко було зрозуміти, як це, коли людина хоче піти, але водночас її жахає дорога.

— Джоне Коффі, вас засуджено до смерті на електричному стільці. Вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом, та затверджено кваліфікованим суддею цього штату. Хай Господь береже людей цього штату. Чи бажаєте щось сказати перед тим, як присуд буде виконано?

Джон знову змочив губи — і заговорив, чітко та виразно. П’ять слів.

— Мені шкода, що я такий.

— Ти мусиш шкодувати! — закричала мати двох мертвих дівчаток. — Чудовиську, ти мусиш! ШКОДУЙ, ПРОКЛЯТУЩИЙ!

Джонові очі звернулися до мене. У них я не побачив ані смирення, ані надії на рай, ані проблиску умиротворення. Як би я хотів сказати вам, що побачив. Як би я хотів сказати це собі. Але я побачив страх, страждання, незавершеність і нерозуміння. То були очі загнаної в пастку й настраханої тварини. Я згадав його слова про те, як Вортон зумів забрати Кору й Кеті Деттерик із веранди, не побудивши всіх у будинку. «Він убив їх любов’ю. Отак воно кожного дня. У всьому світові».

З мідного гачка на спинці стільця ззаду Брутал зняв нову маску. Але щойно Джон побачив її і зрозумів її призначення, його очі розширилися від жаху. Він глянув на мене, і тепер я побачив велетенські краплини поту, що виступили на вигині його безволосого черепа. Краплини завбільшки з яйце вільшанки, так здавалося.

— Будь ласка, начальнику, не чіпляйте на мене це, — прошепотів-простогнав він. — Не робіть мені темно, не заганяйте в темінь, я боюся теміні.

Брутал подивився на мене, з піднятими бровами, заклякнувши на місці, з маскою в руці. Його погляд промовляв, що рішення за мною, а він його виконає. Я міркував так швидко, як тільки міг і наскільки міг — важко це, коли в голові гупає. Маска була вимогою традиції, а не закону. Власне, її надівали, щоб не травмувати глядачів. І враз я вирішив, що не варто їх оберігати. Тільки не цього разу. Зрештою, Джон у своєму житті не скоїв, чорт забирай, нічого такого, за що мусив померти в масці. Глядачі про це не знали, зате знали ми, і я вирішив, що це його останнє прохання я виконаю. Що ж до Марджорі Деттерик, то вона мені, певно, пришле записку з подякою.

— Гаразд, Джоне, — пробурмотів я.

Брутал повісив маску на місце. За нашими спинами своїм надтріснутим голосом обурено вигукнув Гомер Крайбус:

— Хлопче! Натягни йому тую маску! Думаєш, ми хочемо бачить, як у нього очі повилазять?

— Тихіше, сер, — сказав я, не озираючись. — Ми виконуємо страту, і не ви нею керуєте.

— І не ти керував, коли його впіймали, ти, баняк з кишками, — прошепотів Гаррі. Гаррі помер 1982 року, йому було близько вісімдесяти. Старий уже був. Звісно, не моїх літ, але до таких узагалі мало хто доживає. Його вбив рак кишечника.

Нахилившись, Брутал витяг із відерця кружало губки. Натиснув на неї пальцем і лизнув кінчик, але це було зайве; я й так бачив, що з тієї коричневої потвори скрапує вода. Брутал вклав губку в шолом, а потім приладнав його на голові у Джона. І я вперше побачив, що Брутал теж зблід — білий, мов тісто, був, наче от-от знепритомніє. Я згадав, як він казав, що вперше в житті відчуває загрозу пекла, бо ми намірялися знищити дар Божий. Раптом мене так занудило, що я ледь не виблював. Стримався лише силою волі. Вода з губки стікала по щоках Джона.

Дін Стентон затягнув ремінь — цього разу на максимальну довжину — на Джонових грудях і передав мені. Ми стількох зусиль доклали, щоб спробувати захистити Діна в ніч нашої вилазки, бо в нього були діти, не знаючи, що жити йому залишалося менш ніж чотири місяці. Після Джона Коффі він подав заяву на переведення подалі від Старого Іскруна, у блок С, а там засуджений вдарив його в горло заточкою й випустив кров його життя на брудну дощану підлогу. Причини я так і не дізнався. Мабуть, ніхто не дізнався. Зараз, коли я озираюся на ті часи, Старий Іскрун здається породженням облудності, таким смертоносним втіленням навіженства. Ми тендітні, мов щойно видуте