Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Прийміть наші вітання, — обізвалася Марія, плеснувши в долоні. — Я зараз трохи шокована, але взагалі рада за вас. Впевнена, ви будете гарними батьками.

— А татові розповіла? — одразу ж після її слів поцікавився Генрі.

— Ще ні. Мама сказала, що візьме цей тягар на себе.

— Та нічого. — Він махнув рукою. — Навіть якщо він не зрадіє, то сказати щось Радею побоїться. А якщо ще про маєток з пасіками згадаєш, то тато полюбить його більше, ніж мене.

— Не кажи так, — докірливо сказала вона.

Анабель перевела погляд до каналу, де зараз Чарльз з викладачем ключників намагався розібратися, як два чарівники опинилися у воді. Раптом вона відчула на спині дотик Нейта. Він підтягнувся до неї й ледь чутно прошепотів:

— Тобі настільки нудно, що діймаєш барвінки?

Вона скривилася з усмішкою:

— Барвінки? Це хто вигадав їм таку назву?

— Не повіриш — Дараган.

Анабель не стримала сміх, уявляючи, як це все дістало директорку.

— Павуки, можна приєднатися? — пролунав голос Арона, і вона вмить повернула голову в його напрямку.

Брат ішов поруч з Люсі, підлаштовуючись під її нешвидкий темп. Обох, здавалося, анітрохи не хвилювала мовчазна, але помітна увага натовпу. Тільки обличчя в подруги було понуре, одначе, зиркнувши на друзів, вона вмить натягнула усмішку. Анабель це одразу не сподобалося.

— Щось сталося? — запитала вона, повернувшись на стільці.

— Все гаразд, — відказала Люсі.

— Не вірю.

— Їй прийшов лист від Барбари, — пояснив Арон, витягуючи для неї стільчик з-під столу.

— І що там? — поцікавилася щиро стурбована Марія.

— Все, як завжди. — Сівши, Люсі вкрала з таці Генрі яблуко, але він не скаржився. — Кілька приємних слів про мою родину, звісно, яка я погана й невдячна людина, побажання щасливого життя в палаці та прохання не повертатися в її дім і дати їй спокійно дожити старість. Словом, новина про заручини їй сподобалася, а на мої питання вона так і не відповіла.

— Могло бути й гірше, — кинув Генрі. — От якби ти їй про вагітність повідомила, як нам сьогодні Джейн.

Люсі вкусила яблуко, анітрохи не здивувавшись його словам. Видно, Джейн сказала їй ще раніше.

— Все одно це було неприємне чтиво, — додав Арон, зайнявши місце біля неї. — Барбарі наче байдуже на власну внучку.

— Бо так воно і є! Їй завжди було на мене по цимбалах. Вона не робила нічого, крім того, що виділила мені кімнату, годувала й витрачала гроші. Люди про своїх собак більше турбуються, ніж вона про мене. Якби не благодійник, вона б мене справді в притулок віддала.

— Який ще благодійник? — здивувався Генрі.

— Друг родини, чи щось таке, — швидко відповіла Люсі та враз завмерла, наче серце удар пропустило. Щось її явно збентежило, причому дуже сильно. Однак вона не поспішала пояснювати, а просто, переклавши яблуко в іншу руку, озирнулася довкола. — Де Елізабет? Ви її не бачили?

— Десь у лісі, — відповіла Анабель з серйозним виразом, повернувшись на стільці в її бік. — Люсі, що таке?

— Мені терміново потрібно з нею поговорити.

Її насторожений вираз неабияк їх налякав, та ще більше страху додавало повне нерозуміння проблеми. Поки Люсі не встигла встати з-за столу чи зникнути, її взяв за руку Арон і лагідно повів:

— Агов, я тут. Я допоможу. Поясни, що сталося?

Поглянувши на свого нареченого, вона напівголосно промовила:

— Можливо, я знаю, хто вбив Деміана.

На мить вони замовкли від напруги. І тільки Генрі був спокійний, наче людські емоції його не турбували.

— Цей благодійник? — запитав він, так що з рота вилетіло кілька крихт недожованого печива.

Люсі кивнула.

— Так, але я не впевнена. Просто це теж майстер ілюзій. Я не знаю його імені, але бабуся називала його благодійником. Цей незнайомець з’являвся протягом усього мого дитинства, хоча й нечасто. Завжди під виглядом різних людей, різного віку та навіть статі. Він перевіряв, як у мене справи, вів листування з бабусею, — пригадувала вона. — Це саме він допоміг мене влаштувати в ліцей, а потім знайшов Доктора Деспіна, який погодився працювати, зберігаючи таємницю про прокляття. Я не бачила його, відколи перебуваю в Академії, але є високий шанс, що це був він.

Генрі примружився, відкинувшись на стільці, наче увійшов у роль серйозного детектива.

— Чому ти думаєш, що це одна людина, а не представники реальної соцслужби?

— Генрі, я не дурна. — Вона стукнула надкушеним яблуком по столу. — Якби це були різні люди, я б не вигадувала, але їхня поведінка була однакова.

— Якщо можна, деталі, будь ласка.

Люсі ледь не закотила очі, а Марія насуплено зиркнула на друга, попереджаючи про загрозу отримати по макітрі. Однак, зітхнувши, вона почала пояснювати:

— Вони однаково чухали мене по голові, коли приходили, постійно називали мене «вороненям». Мали однакову манеру говорити. А ще робили подарунки на свята, в яких ховали записки з написаними фактами про мою родину, здебільшого про маму. Як на мене, цього достатньо, щоб сказати, що це одна людина.