Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

Підбадьорений такою думкою, Гаррі погортав свою «Прогресивну методику зіллєваріння» і знайшов там детально виправлений Напівкровним Принцом рецепт еліксиру для створення радісного настрою. Чогось такого, здається, хотів Слизоріг, до того ж, еліксир міг би (серце в Гаррі аж закалатало) так поліпшити Слизорогові настрій, що той з радістю поділився б спогадом. От якби ж Гаррі переконав його покуштувати цей еліксир…

— Ну, на вигляд просто чудово-пречудово, — сплеснув руками Слизоріг десь через півтори години, коли Гаррі показав йому яскраво-жовтий вміст свого казанка. — Еліксир радості, якщо не помиляюся? А що це пахне? Ммм… ти додав гілочку м’яти? Нетрадиційно, Гаррі, але як натхненно. Ще б пак, м’ята служитиме противагою до випадкових побічних ефектів — гучного співу і смикання за носи… Хлопче, я просто не уявляю, де в тебе беруться такі блискучі ідеї… хіба що…

Гаррі ногою заштовхнув Принців підручник глибше в сумку

— … це в тобі проявляються мамині гени!

— О… так, мабуть. — полегшено зітхнув Гаррі.

Ерні набурмосився — заради того, щоб хоч раз перевершити Гаррі, він придумав свій власний відвар, але він чомусь скипівся й злипся, утворивши на дні казанка фіолетову галушку. Мелфой з кислим обличчям уже складав речі — Слизоріг сказав про його гикальний розчин «так собі».

Продзвенів дзвоник, і Ерні з Мелфоєм відразу вийшли.

— Пане професоре, — почав було Гаррі, але Слизоріг швиденько озирнувся; побачивши, що в класі, крім нього й Гаррі, вже нікого не лишилося, він чкурнув до виходу.

— Пане… пане професоре, чи не хотіли б ви скуштувати мій відвар?… — розпачливо гукнув йому вслід Гаррі.

Та Слизоріг уже зник. Розчарований Гаррі вилив з казанка еліксир, зібрав речі, вийшов з підвалу й помалу почав підійматися сходами до вітальні. Рон і Герміона повернулися пізно пополудні.

— Гаррі! — вигукнула Герміона, пролазячи крізь отвір за портретом, — Гаррі, я склала!

— Молодчина — похвалив він її. — А Рон?

— Він… трохи недотяг, — прошепотіла Герміона, коли в приміщення горблячись, увійшов смутний і невеселий Рон. — Йому просто не пощастило, малесенька дрібничка, екзаменатор помітив, що він залишив на місці старту половину брови… А тобі як пішло зі Слизорогом?

— Ніяк, — зітхнув Гаррі, коли Рон підійшов. — Не пощастило, старий, але наступного разу складеш, будемо разом.

— Мабуть. — похмуро погодився Рон. — Але ж пів-брови. Яка йому різниця!

— Розумію, — заспокоювала його Герміона, — це таки несправедливо…

За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.

— То що Гаррі… Використаєш фелікс-феліціс чи ні? — присікався Рон.

— Мабуть, так буде краще. — погодився Гаррі. — Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин… вип’ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.

— Це таке класне відчуття, коли його вип’єш. — згадував Рон. — Ніби вже ніколи не помилятимешся.

— Що ти мелеш? — засміялася Герміона. — Ти ж його ніколи не пив!

— Але ж я думав, що випив. — сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне. — А це майже те саме…

Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час. Переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.

Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.

— Ну, будьмо, — сказав Гаррі. Підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що завгодно… а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко…

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж… іду до Геґріда.

— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

— Ні, Гаррі, ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? — на полягала Герміона.

— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.

— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.

— Так, — відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. — Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?

— Ні, — так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.

— Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? — Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. — Чи не було в тебе іншої пляшечки, з… навіть не знаю…

— З есенцією божевілля? — припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.

Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.

— Повірте, — сказав Гаррі. — Я знаю, що роблю… чи принаймні… — він упевнено попрямував до дверей, — це знає фелікс.

Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.

— Що ти там робив з нею? — заверещала Лаванда Браун, дивлячись просто крізь Гаррі на Рона з Герміоною, що вийшли разом з хлопчачої спальні. Гаррі почув, як Рон щось лопотів, і швидко перетнув кімнату, залишаючи їх позаду.

Пролізти крізь отвір за портретом виявилося легко: коли він підійшов, саме заходили Джіні й Дін. Гаррі ковзнув між ними, при цьому ненароком зачепивши Джіні.

— Дін, не штовхайся, — сердито сказала дівчина. — Ти завжди мене підштовхуєш… я й сама можу чудово зайти…

Портрет у Гаррі за спиною став на місце, але він ще встиг почути, як Дін сердито огризнувся… Відчуваючи дедалі більшу радість. Гаррі крокував замком. Не треба було й скрадатися, бо ніхто не траплявся назустріч, але це його анітрохи не дивувало: цього вечора удача вела його за руку.

Звідки Гаррі знав, що