Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Баронові люди почали швидко відступати від королеви, перечіпляючись об власні ноги. Я вже уявляла собі Касю з мечем; це було таким само жахом. Королева здіймала меч знову та знову, колола й рубала з жорстокою практичністю, а її не дістав жоден з їхніх мечів. Марек вигукував накази. Баронові люди, що перебували всередині останньої стіни, видерлися на неї та намагалися стріляти в королеву згори. Але стріли не могли пробити їй шкіру.

Я повернулася й витягла одну зі стріл із чорним оперенням із книжкової шафи, у якій вона застрягла, одну з виготовлених Алошею стріл, якими Соля вистрілив у мене. Я віднесла її до вікна та зупинилася. У мене тремтіли руки. Я не знала, що ще робити. Жоден із них не міг її зупинити. Але… якби я вбила королеву, Марек ніколи, ніколи не послухав би нас; я так само могла б убити зараз ще й його. Якби я вбила її… Від цієї думки мені стало дивно та зле. Вона на землі видавалася маленькою і далекою, лялькою, а не людиною; її рука підіймалася та опускалася.

— Момент, — промовив Саркан. Я відступилась, діставши перепочинок і радіючи цьому, хоча мені довелося затулити собі вуха, доки він зачитував довгі непевні слова свого заклинання. Крізь вікно дихнув вітер, легенько торкнувшись моєї шкіри наче вологою, маслянистою долонею; від нього пахло гниллю та залізом. Він віяв і далі, невпинно та жахливо, а внизу, у шанцях, заворушилися незчисленні трупи й почали вставати.

Мечі вони залишили на землі. Зброї вони не потребували. Вони не намагалися завдати шкоди воякам, а просто витягували порожні руки та хапливо бралися за них, по двоє-троє на кожного. У шанцях уже було більше мерців, аніж живих, а всі мерці корилися Драконовому заклинанню. Марекові вояки шалено рубали та різали їх, але з мерців не точилася кров. Обличчя в них були невиразні, обвислі, байдужі.

Деякі з них сунули шанцем, щоб хапати лицарів, хапати королеву за руки та ноги, чіпляючись за неї. Але вона відкидала їх геть, а лицарі у своїх обладунках рубали їх палашами. Баронові люди були так само нажахані заклинанням, як і Марекові; вони рівною мірою задкували від невблаганної королеви та від мерців. А вона просувалася вперед, на них. Мерці стримували решту війська, і баронові люди клали лицарів довкола неї, проте вона не зупинялася.

На її сорочці не лишилося білого. Вона була закривавлена від землі до колін; її коротка кольчуга була забарвлена червоним. Руки в неї були червоні, обличчя в неї було закривавлене. Я поглянула уздовж стріли й торкнулась Алошиних чарів, відчула бажання стріли полетіти знову, знайти теплу живу плоть. У наконечнику стріли була щербина; я розгладила її пальцями, сплюснувши сталь так, як Алоша на моїх очах обробляла свій меч. Я вбгала в неї ще трохи чарів і відчула, як вона важчає в моїй руці, сповнена смерті.

— У стегно, — сказала я їй, боячись убивства. Звісно, цього буде достатньо, щоб просто зупинити королеву. Я націлила стрілу на неї та кинула.

Стріла пірнула вниз, летячи прямо та з радісним посвистом. Вона влучила у королевину ногу у верхній частині стегна та прорвала кольчугу. А далі вона там застрягла, до половини звисаючи з кольчуги. Крові не було. Королева витягнула стрілу та відкинула її. Вона підняла очі в бік вікна, ненадовго позирнула. Я непевно відступила. Вона повернулася до різанини.

Обличчя мені боліло так, наче вона мене вдарила, зі знайомим гострим порожнім тиском над переніссям.

— Пуща, — сказала я вголос.

— Що? — перепитав Саркан.

— Пуща, — сказала я. — Пуща в ній, — усі заклинання, які ми зачитали над королевою, всі очищення, святі реліквії, всі випробування — ніщо з них не мало значення. Я раптом упевнилася. Це Пуща дивилася на мене у відповідь. Пуща знайшла спосіб сховатися.

Я повернулася до нього.

— «Виклик», — сказала я. — Саркане, ми маємо їм показати. Марекові та Солі, усім їхнім людям. Якщо вони побачать, що її забрала Пуща…

— І ти гадаєш, що він цьому повірить? — запитав він. Проте він визирнув із вікна, а за хвилину сказав: — Гаразд. Стіни ми в будь-якому разі втратили. Пустимо тих, хто вцілів, у вежу. І будемо сподіватися, що двері протримаються достатньо довго, щоб ми вимовили заклинання.

Ми побігли вниз, до великої зали, та розчахнули двері. Баронові люди ринули всередину потоком; їх лишилося дуже мало, страшенно мало. Можливо, душ зі сто. Вони скупчилися в залі та спускалися сходами до льохів, усі як один забрьохані та виснажені, з перекошеними від по­стійного жаху обличчями. Вони були раді зайти всередину, але сахалися Саркана та мене. Навіть сам барон поглядав на нас скоса.

— То були не вони, — сказав він, ставши поруч із Сарканом у залі, а його люди тим часом метушилися обабіч нас, залишаючи довкруж нас коло. — Мерці.

— Ні, а якщо ви воліли би втратити решту живих, неодмінно скажіть мені, і я буду впевнений та наступного разу матиму на увазі ваші ніжні почуття, — Саркан був напружений, а я почувалася так само виснаженою. Я замислилася, скільки ще часу до ранку, а питати не хотіла. — Хай відпочинуть, скільки зможуть, і беруть усі запаси, які ви зможете знайти.

Невдовзі сходами проштовхалася крізь скупчення вояків Кася; поранених і найбільш виснажених бійців барон відправив униз, а лишилися з ним тільки найкращі.

— Вони відкривають барила з вином і пивом, — сказала вона мені впівголоса. — Не думаю, що так діти будуть у безпеці. Нєшко, що відбувається?

Саркан видерся на поміст; він розкладав «Виклик» на підлокітниках свого високого крісла. Він вилаявся собі під ніс.

— Це нам зараз потрібно менш за все. Спустись і перетвори все це на сидр, — наказав він мені. Я побігла вниз із Касею. Вояки пили з пригорщ і шоломів, просто пробивали діри у барилах і підставляли голови або відхиляли назад пляшки; дехто з них уже лаявся між собою. Крики через вино, напевно, видавалися спокійнішими за крики через жахи, через мерців і різанину.

Кася прибирала їх у мене з дороги, а бачачи мене там, вони не сперечалися з нею; я дісталася найбільшої бочки та поклала на неї руки.

— Ліринталем, — вимовила я, втомлено штовхнувши чари, та опустилася, коли вони побігли від мене та дрожем пройшли крізь усі пляшки й барила.