Читати книгу - "Коло смерті"

— А ще є поліцейський на прізвище Кнутсен. Він підтвердить, що саме ти попросив забрати пачки з документами вестьойської справи з мого кабінету й перевезти до твоєї контори. Аналіз також підтвердить, що реєстр переписували зовсім недавно, хоча навряд чи можливо буде встановити точну дату.

Я випив до дна воду з склянки перед собою.

— Усі незавершені справи Мортена Олешера лежать у твоїй конторі, роками припадають пилюкою, замість лежати в суді. Ти фактично тримав у руках його долю. Маніпулювати ним було зовсім неважко. До того ж, учора ввечері я ще раз провідав Ранді, подружку Мортена Олешера, і показав їй нову світлину. Ти знаєш, яку саме. Оту зі статті, де написано, що ти головний претендент на посаду генерального прокурора. Вона відразу впізнала в тобі незнайомця, який пізньої весни якось навідався до Олешера. Ось поки всі докази на цей момент, але, не сумніваюся, у процесі розслідування виринуть ще й нові. Ти ж знаєш, як воно буває…

Ульв Ґарман одержав своє сповна. Він поволі підвівся зі стільця, під прикипілими до нього поглядами всієї зали почав Гудзик за ґудзиком розстібати чорну прокурорську мантію. Ґудзиків було багато, часу це забрало чимало, але, наскільки я міг бачити, руки йому не тремтіли. Він охайно склав мантію, повісив її на спинку стільця, потім взяв піджак, що лежав зверху на кейсі за стільцем, одягнув його на себе. Ковзнув поглядом по моєму обличчі, та навряд чи мене бачив. Думками, здавалося, був десь ген далеко. Ґарман ще раз провів рукою по волоссі, ніби щоб переконатися, чи охайно зачесаний. А тоді, не дивлячись по боках, повільним виваженим кроком рушив до дверей.

Нарешті фотографи наче зі сну прокинулися. Їм вже байдуже було, що судове засідання ще не закінчилося, і заборона фотографувати діє і надалі. Клацали й зумкотіли фотоапарати. Ульв Ґарман був білий, мов стіна, темно-сині очі почорніли на тлі блідої шкіри, однак під спалахами фотобліців він простував з незворушною міною на обличчі. Не знаю, чи щось таке було в виразі його очей, чи може, всі перебували в закляклості від шоку, але ніхто навіть спроби не зробив його зупинити, ніхто не кинувся за ним услід, коли він вийшов з зали й тихо зачинив за собою двері.

Раз чи двічі серед хаосу, що постав, суддя Єва Ґрангейм намагалася оголосити про закінчення суду, але ніхто на неї не зважав. Я ліктями проклав собі шлях крізь юрбу журналістів, які оглушливо репетували, перебиваючи одні одних, до Рюне й міцно його обійняв. Потім до нас проштовхалася Сюнне з Фінном, вони щось радісно вигукували, плескали мене по плечах.

— Я знала, що так буде, — говорила Сюнне з сльозами на очах. — Я знала, що ти викрутишся, придумаєш щось несусвітне і викрутишся. Я це знала!

Потім настала черга Фінна.

— Я й не сумнівався, що ти впораєшся, Мікаелю.

— А я сумнівався. Зовсім не мав такої впевненості! — мовив я.

Усі засміялися. Але це було правдою.

— Ти бачив його, коли він ішов залою? — тріумфувала Сюнне. — Бачив його очі? Він ніби геть повередився розумом. Мені майже його шкода…

— Мені нітрохи не шкода. Ульв Ґарман посадив мене за ґрати й зганьбив на публічному суді. І готовий був зробити це вдруге. Він зруйнував Аронове життя і намагався зруйнувати моє. Мені ані на крихту його не шкода. Я бажав би, щоб його знеславлення відбувалося при відчинених дверях, з публікою та прямою трансляцією.

Сюнне дивилася на мене з трохи скривленою, дивною усмішкою.

— Іноді ти мене просто лякаєш. Ти мстива людина, Мікаелю Бренне…

— Око за око, зуб за зуб. Мабуть, я надто часто відвідував дім молитви останнім часом.

Потім я давав інтерв'ю. Сюнне організувала чергу й подбала, щоб усі мали свій призначений час.

— Берґстрьом & Бренне, — чув я, як вона казала нетерплячій юрбі журналістів, — Берґстрьом & Бренне, запам'ятайте цю назву!

Я перехопив її погляд і всміхнувся.

Інтерв'ю забрали купу часу, але нарешті і їм настав край. Ми стояли самі у величезному вестибюлі окружного суду. Люди, не знаючи, хто ми такі, квапливо минали нас дорогою до своїх справ або додому. Я вийняв свій мобільний телефон, увімкнув його і з відсутності повідомлень зрозумів, що новина ще не поширилася містом. Прийшло тільки одне-єдине повідомлення, і я механічно відкрив його.

— Ти радий, Мікаелю? — запитала Сюнне.

Я чув, що вона сказала, але не розумів, про що це вона, бо очима вже прочитав коротке послання на дисплеї.

— Петер помер, — промовив я.

У каплиці було нестерпно душно. І стільки люду, що й яблуку ніде впасти. Я зняв пальто, але для нього не знайшлося місця поряд на лаві, тож довелося покласти собі на коліна. По один бік від мене сидів Фінн, по інший — Сюнне. Я шалено пітнів під сорочкою.

Змовкли