Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

- Ніхто не знає, що я тут,- тихо промовила Рут з благальною усмішкою.

- Що ви кажете? - спитав Мартін і був здивований звуком власного голосу.

Рут повторила свої слова.

- А,- промовив він, не знаючи, що б його ще сказати.

- Я бачила, як ти ввійшов до готелю, і почекала трохи.

- А,- знову сказав Мартін.

Ніколи ще в нього так не терпнув язик. Ані слово не спадало йому на думку. Він почував себе якимсь дурним і незграбним, але ніяк не міг придумати, що сказати. Легше вже було б опинитися знов у «Гарячих джерелах». Там би просто засукав рукава й узявся до роботи.

- А потім ви ввійшли,- сказав він нарешті.

Вона кивнула головою, трохи грайливо глянула на нього й розв’язала шарф на шиї.

- Спершу я побачила тебе на вулиці, коли ти йшов з тією дівчиною...

- Так,- сказав він просто,- я проводжав її до вечірньої школи.

- Хіба ти не радий мене бачити? - спитала вона, помовчавши.

- Авжеж-бо, авжеж,- похопився він відповісти.- Але це так необачно - йти самій до готелю.

- Я пройшла непомітно. Ніхто не знає, що я тут. Я так хотіла тебе побачити. Я прийшла покаятися, що була така дурна. Я прийшла, бо не могла більше терпіти, бо так наказувало мені серце, бо... бо я дуже хотіла прийти.

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. З натури щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить у ній жінку. Він пригорнув дівчину міцно до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Вона ніжно горнулася до нього і нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

- Чому ви так тремтите? - спитав він.- Вам холодно? Може, камін затопити?

Він зробив рух, щоб звільнитись від неї, але вона ще дужче пригорнулась до нього, затремтівши раптово.

- Це просто нервове,- відповіла вона, цокаючи зубами.- Я зараз візьму себе в руки. Ну от мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, чого вона прийшла.

- Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда,- сказала вона.

- Чарлі Хепгуд - це той молодик, що любить говорити всякі банальності? - пробурмотів Мартін і додав: - А тепер, мабуть, ваша мама хоче, щоб ви вийшли за мене...

Він вимовив це не запитально, а як річ цілком певну, і перед очима в нього застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

- Вона не буде перечити, це вже я знаю,- підтвердила Рут.

- Вона гадає, що я вам до пари?

Рут кивнула головою.

- А я, проте, анітрохи не змінився з тої пори, як вона розірвала наші заручини,- замислено мовив Мартін.- Я все той самий Мартін Іден, і навіть став гіршим - ось курю. Чуєте, як тхне від мене тютюном?

Замість відповіді, вона кокетливо й жартівливо прикрила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Але Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він зачекав, поки Рут прийме руку, і сказав далі:

- Я не змінився, не пішов служити і не піду. Таки зовсім не піду. І я досі переконаний, що Герберт Спенсер це велика, шляхетна людина, а суддя Блаунт - справжній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевне.

- А коли тато запросив тебе, ти не прийшов,- докірливо озвалася Рут.

- Отже, ви знали про це! Хто послав його до мене? Ваша мати?

Рут мовчала.

- Ну, звісно, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала вас?

- Ні, ніхто не знає, що я тут,- заперечила Рут.- Хіба мама дозволила б мені таке?

- В усякому разі, вона дозволила б вам вийти за мене заміж...

Рут жалібно скрикнула:

- О Мартіне, не будь такий жорстокий! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! - Вона озирнулась навколо із страхом, хоч не менше з цікавістю.- Подумай, куди я прийшла!

«Я б могла вмерти за тебе! Я б могла вмерти за тебе!» - лунали йому у вухах слова Лізі.

- А чому ж ви раніш не зважились на це? - різко запитав він.- Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден і як людина, і як художник. Це питання не дає мені спокою, і я хотів би дістати відповідь не тільки від вас, а від усіх. Бачите, я ж зовсім не змінився, хоч раптове видиме моє піднесення в ціні вперто нав’язує таку думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я все той самий. У мене нема ніяких нових талантів, ніяких нових чеснот. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не здобувся на жодну нову думку ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, чому я раптом став усім такий бажаний. Звісно-бо, всі ви цінуєте не мене самого, бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що, власне, не має зі мною нічого спільного. Сказати вам, що саме? Мою славу, от що. Але ця слава - це не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще шанують мене за гроші, що я заробив і ще заробляю. Але мої гроші - це теж не я. Вони лежать у банках та кишенях усяких Томів, Діків, і Гаррі. І от саме це, слава й гроші, ваблять і вас до мене.

- Ви розбиваєте мені серце,- простогнала Рут.- Ви знаєте, що я прийшла сюди тільки тому, що кохаю вас!

- Боюся, що ви