Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

і відсунути їх убік, звільнивши прохід, як я взагалі наважився потривожити нагромадження розбитих брил, коли будь-який необережний рух міг зруйнувати рівновагу, зрушити усю цю багатотонну масу каміння і стерти мене на порох. Мене під’юджувало й вело чисте божевілля — якщо тільки уся моя пригода під землею, як я сподіваюсь, не була проклятим видінням або маячнею. Але я таки зробив — чи мені це наснилося — лаз, через який спромігся прослизнути. Переповзаючи через купу уламків із увімкненим ліхтариком у зубах, я відчував спиною гострі зуби сталактитів.

Тепер я був зовсім поруч із підземним комплексом центрального архіву — метою моєї подорожі. Пробиваючись через заключну ділянку коридору при мерехтливому світлі ліхтаря, я нарешті підійшов до низької, відкритої з усіх боків круглої крипти з арками, яка на диво добре збереглася. Стіни крипти, принаймні в тих місцях, які я освітив ліхтарем, були геть усі вкриті ієрогліфами та характерними хвилястими символами — декотрі з’явилися вже після мене.

Я зрозумів — саме сюди і вела мене доля, і повернув ліворуч, у знайомий арковий портал, майже не сумніваючись, що проходи і галереї до всіх вцілілих рівнів будуть вільні. Ця велична підземна споруда, яка зберігала літописи всіх цивілізацій Сонячної системи, була побудована з такою неперевершеною майстерністю і здавалась такою міцною, що могла простояти стільки, скільки існуватиме сама система. Велетенські гранітні блоки, урівноважені з математичною точністю і скріплені надтривким цементом, не поступалися міцністю незнищенному скелястому ядру Землі. Після незліченних епох ці стіни та склепіння зберегли свою первісну форму, а підлога лиш де‑не-де була всіяна дрібними уламками та кам’яною пилюкою.

Майнула думка, що надалі подорож буде відносно легкою. Моє гарячкове прагнення просуватися вперед дотепер стримували перешкоди, зараз же я буквально мчав приземкуватими і моторошно знайомими коридорами. Обабіч тяглися ряди позначених ієрогліфами металевих книжкових шаф — деякі розчахнуті, інші зачинені, зім’яті або потрощені після тектонічних потрясінь, втім, недостатньо потужних, аби пошкодити непохитні мури. Подекуди попід порожніми шафами я натрапляв на купи укритих пилом футлярів, скинутих з полиць коливанням земної кори. Великі знаки і літери на колонах повідомляли про класи та підкласи книг.

Одного разу я затримався біля глибокої відкритої ніші з кількома такими металевими шафами серед піску й пилу. Я простягнув руку, не без зусиль підняв найтонший контейнер і поклав на підлозі, аби краще роздивитися. Заголовок було написано знайомими ієрогліфами, проте щось у їх розташуванні здалося мені незвичайним. Хитромудрий механізм гачкуватого замка був мені знайомий, і я відімкнув зовсім не заіржавілу, цілком справну накривку й витяг з футляра книжку. Як я й очікував, вона була завбільшки двадцять на п’ятнадцять дюймів, двох дюймів завтовшки і мала тонку металеву оправу. Цупкі целюлозні аркуші майже не зазнали руйнівного впливу часу, і я роздивлявся виведені пензлем літери дивної барви — символи геть не схожі на звичайні ієрогліфи або на якийсь інший відомий людям алфавіт. Мені спало на думку, що це могла бути мова однієї з полонених свідомостей, знайомих мені зі снів, свідомості з великого астероїда, де значною мірою збереглися форми давнього життя первісної планети, частиною якої він був. Водночас я згадав, що цей рівень архіву призначався саме для книжок про позаземні цивілізації.

Відірвавшись від споглядання унікального фоліанта, я зауважив, що світло ліхтаря почало слабшати, тому зарядив його новою батареєю, яку завжди мав при собі. Після цього, озброївшись потужнішим джерелом світла, я продовжив невпинний рух заплутаними коридорами, де‑не-де впізнаючи знайомі полиці і дратуючись через акустику підземелля, що вкрай недоречно підсилювала відлуння моїх кроків у цих одвічних святилищах тиші та смерті. Навіть відбитки моїх черевиків на тисячолітній пилюці підлоги змушували мене здригатися — якщо вірити снам, людська нога ще ніколи тут не ступала. Що ж до мети моїх божевільних перегонів, то про неї я й гадки не мав: одначе якась зловісна потуга притлумила мою волю і придушила спогади, але я здогадувався, що біжу не навмання.

А тим часом, я наблизився до спуску і пішов униз. Підземні поверхи проминув дуже швидко, не затримуючись для їх дослідження. В мозку запульсував дивний ритм, примушуючи мою правицю посмикуватись у такт. Я немов намагався щось відімкнути, відчував, що знаю усі необхідні для цього хитромудрі оберти і натискання. Це мало бути щось на зразок сучасного сейфа з кодовим замком. Я не міг збагнути, яким чином сон — уже не кажучи про уривки мимохіть почутої легенди — міг виробити настільки тонкий і складний м’язовий рефлекс? Це виявилося поза межами мого розуміння. Чи не було все те — моторошне впізнавання незнайомих руїн, жахаюча подібність усього баченого до того, що могло бути лиш частиною моїх сновидінь або давніх міфів, — неймовірним, немислимим кошмаром? Можливо, тоді — як і зараз, у мить повернення здорового глузду — я був глибоко переконаний, що все навколо мене — мара, і поховане місто — лиш частина гарячкової маячні.

Зрештою я дістався найнижчого рівня і звернув праворуч. З якоїсь незрозумілої причини я намагався іти, скрадаючись, хоча і без того вже рухався досить повільно. Я боявся наближатися до якогось місця попереду, і коли таки підійшов, згадав, що саме спричиняло мій острах — очікування побачити один із перекритих металевими плитами люків, який колись пильно охороняли. Зараз поруч не було вартових, люк чомусь виявився широко відчиненим, і я, тремтячи від страху, пройшов повз нього навшпиньки. Я відчув подув прохолодного і вологого повітря, і пошкодував, що вирушив у цьому напрямку. Ніяк не збагну, чому я подався саме сюди.

Попереду знову починався коридор з книжковими полицями, і я звернув увагу на кілька шаф, які, судячи з тонкого шару пилу на купі розсипаних книжок, упали порівняно недавно. Тої ж миті без видимої причини на мене знову накотилася хвиля паніки. Перекинуті шафи й полиці не були чимось незвичайним, враховуючи, що впродовж своєї довгої історії ці похмурі лабіринти пережили чимало потрясінь, їх оглушливе відлуння не раз прокочувалося цим підземеллям. І лише майже проминувши те місце, я зрозумів, що саме мене наполохало.

Мене вразила не сама купа книжок, а радше якась неправильність запорошеної підлоги біля неї. При світлі ліхтаря здалося, що пилюка лежала не таким рівним шаром, як це мало бути — подекуди шар пороху виглядав тоншим, наче його потривожили якихось кілька місяців тому. Але я не був цього певний, адже пилюки скрізь вистачало; менше з тим, мене стривожило і спантеличило те, що в цій примарній нерівномірності проглядалася якась система. Я присвітив ліхтарем в одному з таких місць, і побачене мені не сподобалося — враження про певну систему стало сильнішим. Здавалося, що я бачу контури химерних слідів: вони ішли групами по три, кожен займав площу трохи більше квадратного фута і складався з п’яти майже круглих відбитків діаметром у три дюйми, один трохи виступав уперед.

Ці сліди — якщо їх можна так назвати — вели у двох напрямках, наче щось пішло спершу в один бік, а потім повернулося назад. Звісно ж, відбитки були ледь помітними і цілком могли мені привидітись, але напрямок, у якому вони ішли, викликав підсвідомий і незбагненний страх, адже доходили вони до великої купи шаф, які обвалилися зовсім нещодавно, а закінчувалися там, де і починалися: перед зловісним отвором люка, який ніхто більше не вартував, звідки тягло холодом та вогкістю і чорне провалля якого вело у таку безодню, яка