Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Звичайно. Я дуже втомилася за ці дні. Дякую, що дав мені можливість відпочити, - чемно відповіла вона. - Ти прийняв ліки?

— Так, - кинув граф і перевів погляд на лікаря. - Але хіба тебе не дивує, що слова Кейла підтвердилися про мене?

— Не знаю, Віторе. Може... випадковість? - роблячи ковток кави, припустив він.

— Занадто багато випадковості останнім часом, — зітхнув граф, продовжуючи ніжно тримати мене за руку. - Вони ж не зможуть вбити короля, поки мене не вб'ють.

— Тебе тепер навряд чи зможуть вбити, — хмикнув лікар. - Твоя магія вже не піддається впливу ззовні. Вона повністю увібрала все те, що їй потрібно було.

— Але вони ще не знають про це і можуть зробити нові спроби, - тихо втрутилася я.

Граф обернувся до мене і підніс до своїх губ мою руку. Поцілувавши її, він запевнив мене, дивлячись мені прямо в очі:

— Не турбуйся, все буде добре. Адже Дерек заявив, що мене тепер не вбити.

І він посміхнувся мені.

Я не розуміла, що він робить. Гра на публіку? Навіщо він це робить у присутності леді Аурі… яка, природно, демонстративно встала і покинула нас. Я спробувала вирвати руку, але граф не дозволив.

— Я все пояснив їй учора, — наче прочитавши мої думки, поспішив пояснити граф. - У неї є два варіанти: обідати в гордій самоті або приєднатися до нас. Але твоє місце – поруч зі мною, Даріє. Завжди. Запам'ятай це.

Запам'ятати... поки що важко і навряд чи віритися. Я мовчки кивнула і відвела погляд.

Він відпустив мою руку, правда, ще протягом усього сніданку, він періодично брав мене за руку і ніжно погладжував пальчиком тильну сторону долоні.

— Вони можуть тебе не дочекатися, Дереку. Час іде, їм потрібен трон. Цілком можливо, що вони захочуть прискорити події і заразять Його Величність. Особливо якщо врахувати, що вони так близько до нього, що змогли взяти його кров. Тепер, озираючись назад, дізнавшись, що Кейл грає проти короля, я розумію, що мене просто тримали в ізоляції. За час моєї хвороби ніхто не зрушив ні на крок у пошуках клану.

— Я, звичайно, не в курсі твоїх справ, Віторе, але думка спадає одна: цілком можливо ти знаєш членів клану особисто. Або їхнього ватажка.

— Ти ж вийшов на них через Ерманію, чи не так? Ти знав у кого та через кого просити допомоги, - раптом холодним тоном промовив граф.

Чоловік скривився і відкинувся на спинку стільця. Кинувши швидкий погляд на мене, він посміхнувся.

— У тебе чудові шпигуни, Віторе. І ти сам знаєш мою відповідь.

— Звідки?

— Навряд чи тобі це допоможе у твоєму розслідуванні. У моїх колах давно ходили чутки про певну спільноту вчених, які розробляють небезпечну смертельну зброю. Я, звичайно, не хочу брати на себе відповідальність... але все ж таки скажу, що за багатьох я поручився б. Вони не мають відношення до клану. Вони просто такі, як і я, прагнуть знань і бути першими в цих знаннях. Але щодо інших особистостей, мені важко сказати. Я навіть не впевнений, що та людина, з якою я зустрічався і яка мені передавала ліки – член клану. Погодься, що це досить небезпечно посилати члена клану до невідомої людини. Його можуть упіймати і потім шантажувати.

— Ви хочете сказати, що Ви зустрічалися навіть не з представником клану? - подалася я вперед. - Якщо Ви не впевнені були хто та людина, то можливо... хтось просто бажає смерті графу, а клан у цьому випадку не до чого?

Лікар повільно перевів погляд на графа.

— Ще раз, сонечко, я хочу зрозуміти, чи правильно я тебе зрозумів, - попросив мілорд.

Я звернулася до лікаря.

— Хто Вас найняв?

— Ерманія, -  насупивши брови, відповів чоловік. - Але є одне «але»: я дізнався про хворобу Вітора до її пропозиції, тому підлаштував спеціально нашу зустріч.

— Неважливо. У кого Ви просили потім допомоги в ліках, від яких «вже точно збожеволіє Його Світлість»?

Лікар хмикнув, та усміхнувся, згадуючи ту розмову.

—  У Ерманії. Але є знову одне «але»: я побудував довгий ланцюжок, щоб дістатися через людину Ерманії до потрібного мені чоловіка.

— Але ж Ви самі сказали, що не впевнені в тому, що ця людина, яка вручає Вам ліки - з клану. А цілком може означати, що... людина Ерманії підіслала свого посильного, щоб ліки «вже точно вбили її чоловіка».

— Даріє, ти натякаєш, що це Ерманія намагається мене вбити? - я не мала права висловлювати подібні заяви на адресу його колишньої дружини, але це була лише моя думка.

— Вибачте...

— Не вибачайся, - суворо сказав граф. - Ти маєш право висловлювати будь-яку свою думку, сонечко. До того ж твоя логіка цілком вірна.

— Але на жаль, не сходиться кілька моментів, і найголовніший: навряд чи у посильного Ерманії могли бути такі чудові ліки з кров'ю Його Величності, - заявив лікар.

Всі замовкли і я бачила, що граф про щось серйозно замислився.

— А друге, що тебе збентежило, Дереку?

— Я не працюю на клан, тож хтось мав взяти після твоєї смерті високу концентрацію паразитарної магії? Цей «хтось» напевно мав бути за хвилини після твоєї смерті... поряд з тобою, - обережно уклав чоловік.