Читати книгу - "Чорнильне серце"

Коли погляд його безбарвних очей спинився на Елінор, у неї затремтіли коліна. «Якби Мортимер запропонував зараз учитати мене в яку-небудь книжку, — подумала вона, — я б згодилася! Навіть не перебирала б книжками».

Позад неї стояло ще троє чи четверо чорних курток, намагатися втекти, отже, не було сенсу. «Що ж, Елінор, тепер тобі лишається тільки з гідністю зустріти свою долю!» — зітхнула вона.

Але читати про таке в книжках було куди легше, ніж робити це самій.

— Склеп чи хлів? — запитав Кокерель, перевальцем підходячи до Елінор.

«Склеп? — промайнуло в Елінор. — Вогнерукий, здається, щось про таке казав. У кожному разі, нічого доброго…»

— Склеп? Чом би й ні! Однаково доведеться її позбутись, а то хто знає, кого вона приведе на другий раз. — Каприкорн, затуливши долонею рота, позіхнув. — Виходить, сьогодні ввечері Привид матиме трохи більше роботи. Це йому сподобається.

Елінор хотіла була що-небудь сказати — щось таке зухвале, героїчне, — проте язик її не слухався. Він лежав у роті, мов онімілий. Кокерель уже дотяг її до тієї безглуздої статуї, коли це Каприкорн покликав його назад.

— Я геть забув розпитати в неї про Чарівновустого! — гукнув він. — Спитай, чи вона випадково не знає, де він.

— Ну ж бо, розв’язуй язика! — гаркнув Кокерель, схопивши Елінор ззаду за шию, так ніби хотів витрясти з неї відповідь. — Де він сховався?

Елінор зціпила вуста. «Швидше, Елінор, швидше придумуй відповідь!» — міркувала вона. І раптом її язик ожив.

— А чому ти питаєш про це в мене? — гукнула вона до Каприкорна, що все ще сидів у своєму кріслі — такий блідий, немовби його надто довго прали, ніби його вибілювало сонце, яке немилосердно припікало на майдані. — Кому ж, як не тобі, знати відповідь? Чарівновустий мертвий. Твої люди його застрелили — його й хлопчину.

«А тепер поглянь на нього, Елінор! — сказала вона собі. — Поглянь йому просто в очі — так, як колись дивилася на батька, коли той заставав тебе з книжкою, читати яку тобі не дозволяли. Непогано було б ще й сльозу пустити. Ну ж бо, просто пригадай усі свої спалені книжки! Пригадай останню ніч, страх і відчай… А якщо не допоможе й це, тоді вщипни себе!»

Каприкорн замислено дивився на неї.

— Ось бачиш! — вигукнув Кокерель. — Я ж казав, ми в нього вцілили!

Елінор усе ще не зводила погляду з Каприкорна, що розпливався за пеленою її вдаваних сліз.

— Що ж, побачимо, — поволі проказав він. — Мої люди вже шукають серед пагорбів в’язня, який утік. Не думаю, що ти мені скажеш, де їм шукати обидва трупи.

— Я їх поховала, а де — цього я тобі, певна річ, не скажу. — Елінор відчула, як по носі в неї скочується сльоза.

«Ох, Елінор! — подумала вона. — У тобі вмерла велика актриса, присягаюся всіма літерами абетки!»

— Кажеш, поховала.

Каприкорн погрався перснями на лівій руці. Їх було в нього аж три, і він, наморщивши лоба, раз у раз поправляв їх, немовби вони без його дозволу з’їжджали зі своїх місць.

— Тим-то я й пішла до поліції! — додала Елінор. — Щоб помститися за них. За них і за мої книжки.

— А ось книжок тобі ховати не довелося, еге ж? — засміявся Кокерель. — Як же славно вони горіли — мов щонайкращі дрова! А сторіночки в них… Вони тремтіли, наче бліденькі пальчики! — Він підніс руки й показав, як тремтять пальці.

Елінор з усієї сили зацідила йому в обличчя. А сила в неї була неабияка. З носа в Кокереля потекла кров. Він утерся і вражено втупився в мокру долоню, ніби не вірячи, що з нього може потекти щось отаке червоне.

— Ти диви! — промовив Кокерель і показав Каприкорнові вимащену кров’ю долоню. — Ось побачиш, Привид матиме з нею більше мороки, ніж із Бастою.

Він схопив Елінор за лікоть і спробував потягти за собою. Але вона високо піднесла голову й закрокувала поруч із ним сама. Аж як побачила круті сходи, що через два-три східці зникали десь у чорній, бездонній дірі, на мить розгубилася. «Склеп… Ну, звісно! — нарешті здогадалася. — Місце для приречених на смерть». Принаймні пахло тут саме так, як люди й уявляють собі запах смерті, — вологістю й пліснявою.

Побачивши за ґратами худу Бастину постать, Елінор спершу не повірила власним очам. Коли вона почула останні слова Кокереля, то подумала була, що, може, помилилася. Але ж ні, ось він, Баста, сидить тут, як звір у клітці, а в очах — той самий тваринний страх і безнадія. Навіть поява Елінор не справила на нього жодного враження. Невидющим поглядом він дивився кудись крізь неї й Кокереля, неначе ці двоє й були ті духи, яких він завжди так боявся.

— Що він тут робить? — здивувалась Елінор. — Ви вже саджаєте за ґрати своїх?

Кокерель стенув плечима.

— Сказати їй? — запитав він у Басти.

Але той нічого не відповів, лише дивився на них тим самим порожнім поглядом.

— Спершу він проґавив Чарівновустого, а тепер ще й Вогнерукого, — провадив Кокерель. — Так можна навіть побити горшки з шефом, хоч і корчиш із себе його улюбленця. А пускати півня ти не ходиш уже багато років. — Погляд, яким він зміряв Басту, був сповнений зловтіхи.

«Пані Лоредан, пора вам подумати про заповіт! — міркувала Елінор, поки Кокерель підштовхував її до сусідньої камери. — Коли вже Каприкорн зібрався вкоротити віку своєму вірному псові, то з вами він, певна річ, не церемонитиметься й поготів».

— Гей, не вішай носа! — гукнув Кокерель до Басти, добуваючи з кишені в’язку ключів. — Як-не-як, ти в товаристві двох жінок!

Баста вперся лобом у ґрати.

— А вогнеїда ви й досі не впіймали? — глухо запитав він. Здавалося, ніби голос у нього охрип від крику.

— Ні. Зате оця гладуха каже, що Чарівновустого ми порішили. Нібито йому гаплик. Видко, Пласконіс у нього все ж таки вцілив. Ну звісно, не дарма ж стільки тренувався на котах!

За ґратчастими дверима, які відімкнув перед нею Кокерель, щось заворушилося. У темряві, прихилившись до чогось такого, що нагадувало кам'яну домовину, сиділа жінка. Її обличчя Елінор спершу не розгледіла. Та ось жінка підвелась.

— Я привів тобі компанію, Резо! — крикнув Кокерель, упихаючи Елінор до камери. — Можете трохи потеревенити одна з одною! — І, на все горло зареготавши, пішов.

А ось Елінор не знала — сміятися їй чи плакати. Побачитися з улюбленою небогою вона воліла б десь в іншому місці.

В останню мить

— Я не