Читати книгу - "Похорон богів"

Він пересвідчився в тому і вдруге — пополудні того самого дня.

Богомольці ходили Києвом без угаву, неначе людські сили й витривалість утратили межу. Це здавалося якимось дивом. Люди ходили зі смолоскипами від хати до хати й співали перунських пісень. А час по час вибиралися то на Лису гору, то на Копирів кінець і палили буйні багаття, жертвуючи Перунові червонястих півнів та білих сьогорічних ягнят, що не мали на собі жодної чорної цяточки.

Діди пригадували над багаттями давно минулі часи. Обливаючись потом од вогню та сонця, згадували, власне ж, не те, що самі бачили, а то розповідали їм їхні діди.

— Приносили суть Перунові найкраснішу дівку, — розповідав старнй-престарий гончар, схожий на малесенького замшілого лісового, яких раніше чимало траплялось у Вишгородських та Ірпіиських лісах. — Не діву підтоптану, бо то вже хто зна, що воно там таке, а красну молоденьку дівку або й дівчину, що ще й не ткала собі на рушники.

Ніхто не міг уже й пригадати, за яким багаттям уперше було згадано про тих перунських дівчат, але що дужче відбивалось угору сонце, то більшало таких розмов. А потім Києвом пішло моторошне слово «жереб».

Його вимовляли на Подолі, в Кожум'яках, у Гончарях.

Після веремії безсонної ночі щоки в усіх позападали. У збудженій уяві виринали дивні видива — кров, крики й спалахи вогню, яких жахались і яких починали дедалі дужче прагнути, й цей жах і прагнення переросли в загальний шал.

А потім якась тогобіцька рука розрубала юрмище навпіл: по один бік стали батьки та матері найкрасніших городських та посадських дівок і дівчат, а по другий лишилася вся решта городян, подолян, гончарів та кожум'яків, які вже видали доньок заміж або мали тільки синів. Ці й далі викрикували моторошне слово «жереб», викрикували поодинці чи гуртом, а батьки й матері дівок і дівчат вороже німували або відгарикувались.

Згодом з якоїсь нірки вигулькнув дідок, ще зморшкуватіший за того першого, що кинув був думку про незайманих дівчат. Цьому пригадалося зовсім інше:

— Мій дідо казав, буцім у перунську сідмицю кидали жереб на отроків.

Це було другим ударом грому з ясних небес. Тепер і друга половина прочан принишкла. Юрмище так само точилося з Подолу в город і з города на Поділ, а тоді межі Щековою горою та Претичевим дідинцем сунуло з Гончарів на Кожум'яки, але ніхто вже й голосу не подавав.

Аж поки з третьої нірки висунувся третій дід:

— Мій дідо замолоду був перунським волохом. Казав, що в Перунь-день треба давати в жертву не наших дівок та дівчат, а чужоземця, що прибився до Києва того дня.

Це був третій удар грому — ще з ясніших небес. Кожен ладен був боронити своїм життям життя власної дитини, в тому не могло бути двох різних думок. Але ж особа гостя споконвіку вважалася серед полян святою! Гостя запрошували до господи й давали йому все, не питаючи, чого він прийшов і чи надовго.

Надвечір про це знав уже й Доброчин. Він вельми стривожився й звелів знайти старійшину волохів. Стан мовби чекав на його поклик у княжому дворі - прнйшов майже зразу. На довгій вишиванці волоха чорніло кілька сажевих плям, він здавався блідим і втомленим.

Доброчин спитав:

— Для чого ти кинув киянам таку думку? Чи не далеко сягнув?

Досі особисто князеві ніщо не загрожувало. Доньку Славку він оддав за ляського княжича ще торік, хоча їй минало тільки восьме літо. Але то вже так повелося серед князів. Богуслава породила йому другу доньку — цій же Надії ще й року не було. Володимир теж не мав дорослих дочок. Та й сини в нього та Доброчина були замалі.

А новий поголос розтривожив Доброчина. Якщо б у Києві загинув бодай один чужоземний гість, город зажив би серед інших країн лихої слави.

Стан тихо відповів:

— Це пішло не від мене.

Доброчин одверто сказав йому все, що його непокоїло, що могло розхитати київський стіл. Тоді заглянув Станові в очі.

— Коли вода кипить, не стромляй пальця у воду, — проказав Стан.

— І нічого не можна вдіяти? — схопився князь. — Я погано знаю волошебні ваші устави, тож повідай хоч ти: таке раніше бувало? Бо я щось не чув.

— У давнину бувало.

— В яку давнину?

— Двісті або й триста тому років, — одказав Стан.

— Звідкіль знаєш про таку давність?

— Волохи Велеса відають усе, світлий княже, — сказав старий. — Це напьсано в наших книгах. За часів князя Кия ще давали в жертву дівчат. А вже за Осколового батька князя Юра тільки чужинців.

— Гостей?

Старійший волох нахмурився:

— Нащо ж гостей? Бранців з полону.

— Цебто — ворогів?

Старійшина волохів сутужно випростався:

— Ворогів.

— То й приносьте в жертву ворога! — переможно оголосив світлий князь. — Маємо ворогів у Києві?

Стан усміхнене проказав:

— Ти не залишив і на насіння.

— Чого ж? На насіння буде...

— Це ти про християн? Але вони тепер такі многі, і в домі великого князя дві жони... — Він натякав на Володимирових жінок Марію й Людмилу.

Доброчин роздратовано вдарив долонею по столі:

— Кажу не про хрестатих! — Він на хвилю замовк. — Сидять у Києві не тільки хрестаті, а просто-таки справжні вороги. Підійди он до того вікна й виглянь, — кивнув князь.

Волох якийсь час пильно вдивлявся в очі Доброчина, але знову нічого не вичитав у них і почовгав до вікна. Над княжим двором западали сутінки, й у вікнах найближчої теремниці вже горіли вогні. Всі вікна були відчинені навстіж, і в одному маячила чиясь голова — Стан звідси не міг розгледіти. Він навіть не глянув на Добро- чина й рушив до дверей.

У Києві панувала глуха тиша. Доброчин сів на підвіконні темної світлиці й довго напружував слух, поки почув десь із Подолу чи Гончарів голос натовпу. Потім і це затихло й стало чути лише перегавкування кількох собак.

Доброчин