Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Що ж, спасибі за звістку. – Очі Бугрова – без радощів і подиву. – Командир після атаки говорив, що представив, а високе керівництво, думав, зарізало.

– Бачиш, пощастило: різали тилові пацюки. І ще й як різали. – Майор пригадав і свої не отримані ордени. Можливо, якийсь і його шукає, але швидше за все загубився по кабінетах або ще тоді, у гарячий час, викреслений упевненою рукою штабіста. – Та не про ордени я. Наш заклад, як і служба, не для людей зі слабкими нервами. Знав, куди йшов. Не силоміць же тягли, як деяких?!

– Без радості, але не силоміць, – неохоче відгукнувся Бугров.

– І в погоню йти ніхто не наказував. Сам, добровільно зголосився. Знав, що це таке. Тож «вишак» твій не повноваговий – іграшковий…

– Для вас іграшковий, адже сумнівів у житті не відчували. – Бугров подивився на замполіта злостиво, як на винуватця його лиха. Пошкодував, що несподівано відкрився душею.

– Сумніви… Що ти знаєш про мої не сумніви – поневіряння! – Майор відчув: розмова наблизилася до тієї межі, коли співрозмовники «заморожуються» назавжди або оголюють душу до денця.

– Ви вже вибачте, товаришу майоре, якщо не так щось бовкнув. Може, ви і сьорбнули більше, ніж я. Табір гомонить, що ви сивий ледь не з часів Революції. Однак і про мене ви нічого достеменно не знаєте, хоча по службі й належить розколювати всіх, мов горіхи.

Співрозмовники помовчали. Кожен поринув у свої болі й турботи, забувши один про одного й про навколишній світ. Вони однаково мимоволі щулили темні й світлі очі від пожежі призахідного сонця.

У лиху годину й у час радості людина подібна до весняного озера. Вода все прибуває й прибуває. Здається, ще міцні береги, але раптом перемичка не витримує й вилітає струмінь із високого берега, усе глибше розмиваючи греблю.

Важко зрозуміти, чому підписують такі суворі вироки. Але майор добре знав: відкриється Бугров лише, коли і він буде відвертим. І в самого нагромадилося достатньо болю – недовго й захлинутися.

– Пішли. Прогуляємося трохи. Говорять, розумних людей чужі помилки вчать. Дивися, і тобі щось знадобиться з мого життя…

Довго ходили замполіт та начальник режиму берегом озера. Багато дечого розповів майор. Повідав, як потрапив у камеру й зустрівся зі «Сталевим Федором»; обережно поділився роздумами про тих, хто зрадив країну та народ; через таких, коли рубають ліс, і тріски летять; висловив сумнів і щодо таборів; зважився поговорити й про Берію; не приховав, як спалив портрет, куди викинув попіл…

– Оце та-ак-так! – засміявся Бугров.

– Така наволоч. Скільки зла заподіяв… Про людей мовчу. Безневинні кров і сльози – безцінні. За Державу ще образливіше. За Ідею – слів не знайти… У душах убито віру. А там, на Заході? Усьому комуністичному рухові додалося бруду.

– Чув якось по приймачу крізь заглушку. Страшно не те, що сказати – подумати! Усіх брудом. Навіть найнайчистіших і найсвятіших заплямували!

Після своєї сповіді замполітові здалося, що він розтопив капітанові душу. Обоє обурювалися, лаяли колишнє керівництво й не могли зрозуміти: справді Берія – з часів революції давній шпигун – чи нагорі відбувалася звичайна бійка за владу.

Обійшовши озеро, чоловіки дісталися того місця, де зустрілися. Усе залишилося таким, як було, немов зупинився час. Лише сонце, наближаючись вогненною короною до тайгових велетнів, підказувало на недосконалість людських почуттів. Сам не знаючи для чого, Бугров розпалив біля вивертня багаттячко й через деякий час, дивлячись на полум’я, продовжував:

– А потім війна. До нас у містечко ввірвалася зненацька. Влада переконувала: без паніки, Київ, мовляв, ще стоїть. Стояв. А танкові клини в нас за Сулою зійшлися[43]. Та говорити – знаєте. Чули й про повішених, і про розстріляних…

Коли сім’ю вибили й хату карателі спалили – партизанив. Зв’язковим ходив. Із сімнадцяти – воював у діючій. Добровольцем пішов. Щоправда, побігав у райком і військ-комат… У сорок третьому, як звільнили містечко, не взяли добровольцем. Недоліток. Тікав на фронт – повертали. Майже з передової. Ледве у шпигуни не записали.

Навчайся, говорять. Ще до багнета, мовляв, недоріс. А яка наука, коли земля від моря й до моря горить, кров’ю захлинається. Зла не вистачало. Партизанити не малий, а коли на фронт – навчайся. Не до навчання, адже пам’ять душу палить: щовечора закрию очі – німчура дітей і старих з автоматів…

Мені шістнадцяти не виповнилося – на батька похоронка прийшла. Не встиг отямитися – старший брат загинув смертю хоробрих. Обоє в Карелії. Уявляєте, що на душі? А мені знову – навчайся. Як стукнуло сімнадцять – того ж дня до військкомату. Уже не відступив. Подужав майора.

Бугров спочатку говорив тихо, повільно, немов сумнівався, чи вистачить сил і сміливості розповісти все, нічого не приховуючи. Чи варто так оголювати душу перед стороннім, тим паче перед начальством? Але згодом голос його зміцнів, і він заговорив швидше, впевненіше:

– Вихопив із рук повістку – прожогом додому. Щоправда, який дім: попелище та льох. Зібрали речі разом із Тетяною, сусідкою, що з нею з пелюшок знали один одного. Усе без слів зрозуміла. Та й як не зрозуміти, коли радію, ніби орденом нагородили. Стримувала себе до останнього дня, доки до військкомату бігав, а на вокзалі не змогла. Ніби заміжня, прикладає куточок хустки до очей і шепоче: «Побережи себе, Петюню. Один ти в мене в усьому світі залишився – нікого дорожчеє немає». Скільки років минуло, а я й дотепер пам’ятаю це її «дорожчеє», як з учора. Військкомат, дорога