Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Прізвище! — одразу гаркнув той. Очевидно, він був чимось розлютований, нервозне личко його недобре хмурилося, погляд спідлоба твердо уп'явся в арештованого.

— Рибак.

— Рік народження?

— Дев'ятсот шістнадцятий.

— Де народився?

— Під Гомелем.

Слідчий, відійшовши од вікна, сів у крісло. Поводився він насторожено, але, здається, не надто погрозливо.

— Сідай!

Рибак ступив два кроки і обережно опустився на рипуче віденське крісельце навпроти столу.

— Жити хочеш Трохи дивне це запитання своєю несподіваністю дещо зняло напруження, Рибаку вчулося в ньому навіть щось від жарту, і він зніяковіло поворушився у кріслі.

— Ну хто ж це жити не хоче! Звісно…

Однак слідчий, здається, був далекий від того, щоб жартувати, і в попередньому темпі сипав запитання:

— Так! Куди ішли Енергійно поставлені запитання, напевне, вимагали такої ж енергійної відповіді, але Рибак не одразу тямив часом потайного змісту поліцаєвих слів і трохи зволікав.

— Ішли по харчі. Потрібно було поповнити запаси, — сказав він і подумав: «Чорт з ним! Хто не знає, що партизани теж їдять. Який тут може бути секрет!»

— Так, правда. Повірю. Куди йшли Слідчий весь аж напружився, стежачи за рухом кожної жилки на його обличчі. Рибак розгладив полу кожушка на коліні, поскріб нігтем якусь там плямку.

— Так це, йшли на хутір, а він виявився спаленим. Ну, пішли куди очі дивляться.

— Який хутір спалений?

— А той, Кульгаїв, чи як його. Під лісом.

— Правда. Кульгаїв спалений. Німці спалили. А Кульгай і всі кульганята розстріляні. «Хвалити бога, не доведеться брати гріх на душу», — задоволено подумав Рибак.

— А як опинилися в Лісинах?

— Та так. Натрапили вночі, ну і… Зайшли до старости.

— Так, так, зрозуміло, — про щось роздумуючи, прикинув слідчий. — Значить, ішли до старости?

— Ні, чому? Ішли на хутір, я ж сказав…

— На хутір, зрозуміло. А хто командир банди? — раптом запитав слідчий і, повний уваги, завмер, втупивши в нього жорсткий уважний погляд. Рибак подумав, що тут уже можна збрехати — хай перевірять. Хіба що Сотников…

— Командир загону? Ну, цей… Дубовий.

— Дубовий? — чомусь здивувався слідчий, і Рибак пильно подивився йому в очі. Але не тому, щоб упевнити слідчого у правдивості своєї брехні, — важливо було зрозуміти, вірять йому чи ні. Однак на гострий погляд слідчого набігла тінь задумливості.

— Мерзотник! Уже й з Дубовим знюхався! Я так і знав. Восени не взяли — і от, будь ласка…

Рибак не зрозумів: кого він мав на увазі? Старосту? Але як же тоді? Очевидно, він тут щось наплутав… Однак розмірковувати було ніколи. Портнов швидко вів допит далі:

— Де загін?

— У лісі.

Зараз він уже відповів без затримки і навіть прямо й безгрішно подивився в холодні насторожені очі слідчого — хай упевниться.

— У Борковськім?

— Ну. (Дурні вони, чи що, сидіти у Борковськім лісі, котрий хоч і великий, та після того як зірвали міст на Іслянці, обложе ний з чотирьох боків. Досить того, що там лишилася група Дубового, рештки ж їхнього загону перебралися за шістнадцять кілометрів на Горіле болото).

— Скільки чоловік у загоні?

— Тридцять.

— Бреши! У нас є відомості, що більше.

Рибак вибачливо посміхнувся. Він відчув потребу виявити зневагу до необізнаності слідчого.

— Було більше. А зараз тридцять. А решта вибули. Знаєте, бої, втрати…

Слідчий задоволено посовався у кріслі.

— Що, поскубли? Отож-бо! Скоро пух-перо летітиме з вас усіх.

Рибак помовчав. Його настрій покращав — здається, від Сотникова вони небагато дізналися, отже, можна нарозказувати казок — хай перевірять. До того ж схоже на те, що слідчий став добрішати у своєму ставленні до нього, і Рибак подумав, що цю доброту треба якось зміцнити, щоб можна якось і скористатися з неї.

— Так! — слідчий відкинувся у кріслі. — А тепер ти мені скажи, хто із вас двох стріляв уночі. Ти?

— Ні, не я, — відповів Рибак не дуже, однак, рішуче. Зараз йому вже просто незручно було виправдовуватися і тим самим перекладати вину на Сотникова. Але що ж — перебирати її на себе?

— Значить, той? Так Це запитання лишилося без відповіді?

— Рибак лише подумав: «Щоб ти здох, наволоч! Так хитро ловить». Та й справді, що він міг йому сказати А втім, Портнов не дуже й наполягав.

— Так, так, зрозуміло. Як його прізвище?

— Кого?

— Напарника.

Прізвище! Навіщо воно йому здалося, це прізвище? Але коли Сотников не назвав себе, тоді не випадає називати його і йому. Мабуть, слід було б якось збрехати, але Рибак не міг придумати як.

— Не знаю,