Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Відтоді можна було припускати що завгодно. Захоплення Ізабель Людиною-цвяхом. Пробудження чудовиська від спілкування з красунею. Ознайомлення з магією йомбе. Змова фетишистів за колючим дротом Шарко. Можна навіть піти ще далі. Можливо, Кріпо зв’язувався з нею, щоб передавати повідомлення в’язню? Чи навпаки? Можливо, через посередництво Ізабель Людина-цвях спланувала нову серію вбивств. Вересневу? Ні. Фарабо помер 2009-го. Але Баррер все одно була відчиненим вікном у нові жахи. Помилуйтеся краєвидом.

— Скільки часу вона залишалася з вами?

— До 2006 року. Коли Філіпп з дітьми загинули в аварії, вона зникла.

— Ви не намагалися зустрітися з нею?

— Звичайно, намагався. Я хвилювався. Кажу ж вам: завдяки особливій процедурі вона почувалася ліпше, але після смерті синів припинила лікування. Я телефонував їй, шукав її, робив усе, що міг, аби поновити наше спілкування. А вона так жодного разу й не відповіла…

Ерванові спав на думку ще один очевидний факт:

— Як довго ви спали з нею?

Ляссе підскочив, ніби його катапультували з крісла. Затремтів з люті й стиснув кулаки. Здавалося, він шукав щось, аби його розбити. Водночас лікар цієї миті здавався вкрай вразливим. Ерван зачепив чутливу струну.

— Я… я забороняю вам… — забелькотів психіатр.

— Я просто запитав.

Лікар заходився міряти кроками свій маленький кабінет: три кроки в один бік, три в інший…

— Не знаю, вже не пам’ятаю.

Ерван не наполягав. До того ж, Ізабель віддалася Ляссе вочевидь лише з певною метою. Але з якою?

— Після смерті Фарабо вона не з’являлася?

— Ні. Повірте: я робив усе, щоб відшукати її. Повторюю: я був стривожений і… також дуже прихильний до неї.

Флік теж підвівся. У горлі пересохло. Вологість — нуль відсотків. Він приїхав сюди, щоби поставити крапку в кінці історії, але щойно почався новий абзац, і це буде нова історія.

— Чому ви не розповіли мені про це за першої зустрічі?

— Це було багато років тому: я про це не подумав…

— Хоча шукали вбивцю, який наслідував Фарабо?

— На що ви натякаєте? Що то Ізабель вбивала людей у вересні?

Ерван стомленим жестом відкинув цю гіпотезу: його ідея полягала в іншому. Між шизофренічкою і нґанґою стояла ще одна людина — Кріпо, або й хтось інший…

На завершення розмови він повернувся до офіційного тону:

— Підполковник Верні та його люди опитають ваших пацієнтів і медперсонал. Я хочу дізнатися, з ким Ізабель мала дружні стосунки, чи помітив тоді хтось певну аномалію, чи…

— Аномалію? Ви забуваєте, куди прийшли.

— За роки по тому, як Ізабель поїхала з Шарко, попри її божевілля, смерть дітей, присвоєння чужої особистості, вона не забула Фарабо. Можливо, мала тут спільників. Якихось пацієнтів могли випустити й…

— Я вам уже казав: наші пацієнти невиліковні.

— Вони всі тут помирають?

— Або їх переводять до іншого закладу, але ваша ідея з Інтернаціоналом Людини-цвяха сміховинна.

Насправді Ерван бачив Ізабель посередницею. Фарабо не розмовляв ні з ким, окрім цієї психіатрині, яка своєю чергою спілкувалася з іншими. Врешті-решт вона залишила заклад і, можливо, зберегла зв’язок з іншими пацієнтами, які — хоч би що там стверджував Ляссе, — свого часу вийшли на волю. Або навпаки, її знайшли послідовники Людини-цвяха з зовнішнього світу. Ерван подумав про ді Ґреко, Лартіґе, Редліха, Ірісуанґу, але з цього боку не вловлював жодного зв’язку. Ще хтось? Страхітливе видовище: заражені злом послідовники поширюються людством. Така собі секта, що може себе виявити… і завдати удару.

Ляссе відчинив двері: розмову скінчено. Скидалося на те, що плейбой, уже не гнівався, радше почувався виснаженим. Усі ці здогади, певно, й раніше спадали йому на думку, але приїзд Ервана раптом зробив їх загрозливо реальними.

— Ви так і не сказали мені головного, майоре. Як смерть Ізабель пов’язана з убивствами Людини-цвяха?

Не було жодної причини не поділитися цієї загрозою з Паном Оксфордом:

— Її останніми словами були: «Людина-цвях жива».

— Вона говорила не про саму людину, — без вагань заперечив Ляссе, — а про його дух, його вплив.

— Можливо, але це все-таки погана новина. — Ерван ступнув на поріг. — Утримуючи тут Фарабо, ви дозволили вірусу розмножитися, й він безперервно поширюється.

Психіатр сполотнів:

— Ви маєте на увазі… що вбивства триватимуть?

Ерван не відповів. Спрага вкрила нутрощі опіками.

Перед очима промчало моторошне видіння. Нічний потяг, розгойданий швидкістю, з надто яскравим світлом у купе. Усередині — легіон психів із кишенями, повними цвяхів та скелець, і головами, затуманеними віруваннями йомбе.

Ґаель уже бувала в Лозанні — на виставці, присвяченій Арнольду Бекліну, автору картини «Острів мертвих». Зустріч із Мумбанзою мала відбутися в кварталі Уші, в Шато Раппаз, величній будівлі XIX століття в неокласичному стилі. То був один із тих розкішних швейцарських готелів, у яких найспритніші персони перечекали обидві світові війни, аби потім повернутися, ніби нічого й не сталося. Палац пропонував спокій і умиротвореність у швейцарському стилі: завширшки як озеро Леман, заввишки як Альпи, загублений у туманах. Залишалося тільки дозволити заколисати себе теньканням вітрильників із курортного комплексу, які погойдувалися під вікнами.

Батько часто перефразовував Едґара Аллана По: «Найліпший спосіб зробити так, щоб тебе не помітили, — не ховатися». Вона сіла на швидкісний потяг до Лозанни о 8.02 й за три години вже була на кордоні. У неї перевірили паспорт, зазирнули в наплічник. Жодних проблем. Ґаель позичила документи в подруги, схожої на неї, вдяглася як звичайнісінька паризька it-girl: ультрамариновий плащ, джинси й шапка, плюс сонцезахисні окуляри від Тома Форда, прошу пані. Сюди щодня приїздили по півсотні таких дівчат. Хвойди на прогулянці чи молоді дружини, які перевозили кеш своїх чоловіків-мільйонерів.

11:30, таксі. 11:45, заселення до готелю. Поїздки машиною вистачило, щоб вона пригадала це пласке, прямолінійне місто. Хоча воно й спускалося пологим схилом до озера,