Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Вони разом рушили коридором.

— Леді Бристоу здається дуже хворою,— промовив Страйк.

— О так, вона дуже хвора,— відповіла медсестра.— Може щомиті померти. Дуже слаба.

— Здається, я забув свій...— непевно мовив Страйк, зайшов у жовту кімнату, став так, щоб медсестра не бачила, і поклав слухавку телефону на місце.

— Ой, ось він! — вигукнув Страйк і вдав, що бере щось маленьке і кладе в кишеню.— Дуже дякую за каву.

Уже поклавши руку на дверну клямку, він розвернувся до медсестри.

— Її залежність від валіуму прогресує, так? — спитав він.

Нічого не підозрюючи, медсестра довірливо й терпляче усміхнулася.

— Так, але тепер вона їй уже не зашкодить. Але щоб ви знали,— додала вона,— я тим лікарям скажу все, що думаю, їй, судячи з ярличків на коробках, аж троє лікарів його виписували багато років поспіль.

— Дуже непрофесійно,— погодився Страйк.— Ще раз дякую за каву. До побачення!

Він, вихопивши з кишені мобільний, побіг сходами вниз у такому піднесеному настрої, що не дивився під ноги. І коли завертав на новий проліт, то аж зойкнув від болю, бо протез поїхав зі сходинки; коліно підвернулося, і він гримнувся з висоти шістьох сходинок і приземлився зі страшним болем у суглобі й у куксі — ніби рана щойно затягнулася, і рубцева тканина досі загоювалася.

— Чорт. Чорт!

— Ви не забилися? — закричала медсестра, дивлячись на нього з-за поруччя з комічно перевернутим обличчям.

— Усе добре! Добре! — гукнув Страйк.— Я посковзнувся! Не хвилюйтеся! Чорт, чорт, чорт,— стогнав він пошепки, поки піднімався, тримаючись за балясину, бо боявся опертися на протез.

Він покульгав униз, максимально спираючись на поруччя; проплигав фойє, повиснув на масивних вхідних дверях, вибираючись на ґанок.

Удалині блакитно-синьою вервечкою зникали діти, повертаючись до школи обідати. Страйк постояв, опираючись на теплу цеглу, лаючись і не знаючи, яку шкоду собі заподіяв. Боліло страшенно, шкіра, і так уже запалена, здається, луснула; її пекло під гелевою прокладкою, яка мала захищати куксу, і сама думка про те, щоб пішки йти до метро, була болісна.

Страйк сів на сходинку і викликав таксі, після чого зробив ще кілька дзвінків — Робін, тоді Вордлу, потім до офісу фірми «Лендрі, Мей і Патерсон».

З-за рогу виїхав чорний кеб. Уперше Страйкові подумалося, що ці поважні чорні автівки схожі на мініатюрні катафалки. Він підхопився і покульгав тротуаром, а боліло дедалі дужче.

Частина п'ята

Felix qui potuit rerum cognoscere causas.

Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи*.

Вергілій, «Георгіки», Книга II

Переклад М. Зерова.

1

— Я собі гадав,— повільно промовив Ерик Вордл, дивлячись на заповіт у поліетиленовому пакеті,— що ти спершу хотів би це показати своєму клієнту.

— Показав би, але він у Раї,— відповів Страйк,— а справа нагальна. Кажу ж тобі, я хочу не допустити ще двох убивств. Вордле, ми тут маємо справу з маніяком.

Він аж пітнів від болю. Сидячи на сонечку біля вікна у «Пір’ї» і спонукаючи поліціянта до дії, Страйк усе думав, що, падаючи зі сходів у будинку Івет Бристоу, міг вивернути коліно чи зламати ту частину кістки, що лишалася в куксі. Він не хотів роздивлятися ногу в кебі, який зараз чекав на нього біля тротуару. Лічильник жер аванс, який видав Страйкові Бристоу, а решти грошей за справу він уже не побачить, бо сьогодні відбудеться арешт — хай тільки Вордл нарешті встане.

— Погоджуюся, це могло б стати мотивом...

— Могло б? — перепитав Страйк.— Могло б? Усього-на-всього десять мільйонів «могли б» стати мотивом? Та чорт забирай...

— ...але мені потрібні докази, які я зможу показати в суді, а ти мені таких не надав.

— Я тобі щойно сказав, де їх шукати! Хіба досі я помилявся? Я тобі казав, що є бісів заповіт, і ось,— Страйк тицьнув пальцем у пакет,— ось він, щоб його, той заповіт. Добувай ордер!

Вордл потер своє красиве обличчя так, ніби у нього болів зуб, і насупився, дивлячись на заповіт.

— Господи Ісусе,— не витримав Страйк,— та скільки ще разів казати? Тенсі Бестиґі була на балконі й чула, як Лендрі сказала, що вже все зробила!..

— Друже, ти тут ступаєш по дуже тонкому льоду,— попередив Вордл.— Захист рубає на капусту тих, хто бреше підозрюваним. Коли Бестиґі дізнається, що ніяких фото немає, він усе заперечуватиме.

— Хай заперечує. Жінка підтвердить. Вона так чи так дозріла, щоб розповісти. Але якщо ти, Вордле, такий тюхтій, що боїшся починати,— сказав Страйк, відчуваючи, як по спині котиться холодний піт, а залишки правої ноги пече вогнем,— і ще хтось, близький до Лендрі, загине, я піду просто до клятої преси. Скажу їм, що розповів тобі все, що знав, що ти мав усі шанси зупинити вбивцю. Зароблю грошей, продавши права на цю історію, а ти за мене перекажеш ці слова Карве-ру. Ось,— він підсунув до Вордла клапоть паперу, на якому нашкрябав кілька шестизначних номерів.— Спробуй спершу оці. А тепер добувай уже ордер.

Він підсунув до Вордла заповіт і зліз із високого дзиґлика. Йти від пабу до таксі було нестерпно. Що більше він тиснув на праву ногу, то сильніший ставав біль.

Робін з першої години дзвонила Страйкові що десять хвилин, але він не брав слухавки. Вона знову подзвонила, коли він піднімався — з величезними складнощами — металевими сходами до офісу, допомагаючи собі руками. Вона почула рингтон на сходах і вибігла з офісу.

— Ось ти де! Я тобі дзвоню й дзвоню, тут купа... Що з тобою?

— Яв нормі,— збрехав Страйк.

— Ні, ти... Що з тобою сталося?

Вона вибігла на сходи йому назустріч. Страйк був білий, пітний і, на думку Робін, вигляд мав такий, ніби його зараз знудить.

— Ти що — п’яний?

— Та не п’яний я! — огризнувся Страйк.— Я... вибач, Робін. Мені дуже боляче. Мені просто треба сісти.

— Що сталося? Дай-но тобі...

— Я сам. Нічого. Я впораюся.

Підтягуючись на руках, він дістався дверей офісу і важко покульгав до старого дивана. Коли він упав на нього всією вагою, Робін, як їй здалося, почула, що всередині щось зламалося. «Треба буде купити новий»,— подумала вона, а потім згадала: «Але ж я йду».

— Що сталося? — спитала вона.

—