Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Останні хвилини

— А знаєш, що найцікавіше у всій цій історії? — питав Вісце у давно мертвого хлопця, чиє відображення бачив у калюжі. — Найцікавіше, що ніхто поки що не замислюється над тим, що буде далі. Ось вони врятують свій світ, він знову стане частиною Великого Океану і що? Що буде згодом? Які проблеми? Адже проблеми будуть. Адже там є і правителі, яким вічно земель не вистачає. І пророки, готові пророкувати нещастя з будь-якого приводу. І навіть якщо все буде добре, їм доведеться налагоджувати зв'язки. З чимось більшим, ніж вони самі. А вони до цього не звикли. Хотів би я на це подивитись. Так.

Хлопчик не відповідав. Віддзеркалення взагалі не вміють відповідати. Але це не мало значення. Віце треба було говорити. Так йому чомусь було простіше зосередитись і не думати про сторонні речі. Говорити про них краще, ніж думати, насправді. Він це знав точно.

— А ще в мене тут жінка. А я знову помер, — поскаржився Віце відображенню. — І мені треба буде встигнути за нею повернутись. Тому що у тому великому світі маги старіють повільніше, ніж у цьому маленькому, але все одно старіють, а потім помирають від старості. А мені цього не хочеться. Тому що вона моя жінка. Тільки моя, що б вона собі там не думала. І це також дивно і дуже цікаво. У мене вже були мої жінки, і всіх я рано чи пізно відпускав. Або вони мене відпускали. Зі мною взагалі жодного разу нічого вічного не траплялося. І її, напевно, колись доведеться відпустити. Або вона мене відпустить. Але потім, пізніше, набагато пізніше, коли ми перейдемо якусь межу, до якої зараз навіть не дійшли. І вона сумуватиме. А я за нею повернуся, будь-яким способом. Хоч це й безглуздо, бо вічності знову не буде, що б там не співали барди.

Хлопчик криво усміхнувся, повторивши посмішку Вісце.

— І я тебе знову вбиваю. Втім, ти про це все одно не дізнаєшся, бо давно мертвий. Не пощастило тобі з татом. Правильні батьки своїми дітьми пишаються. І я пишався. І моїми трьома дівчатками там удома, вони в мене взагалі розумниці та красуні, не в мене. І хлопцем, хоч він і намагався звернути свою голову за будь-якої зручної нагоди. Зате якийсь із нього командир виріс, диво. Жаль, що зрештою все-таки помер, а його онук навіть не знав, що я його прадід. Якось усе до слова не приходило. А Мвіра розводила таємниці, не хотіла, щоб він пішов шукати мене в Нижньому місті, сподіваючись випитати таємниці про себе. А він міг. Дуже цікавий хлопець, тепер теж командир. Так, і тут я пишався. Тут у мене також колись був син. Давно. Потім я цієї дурниці не повторював. Не можу звикнути, що вони старіють. Спочатку син, потім онуки, потім правнуки… ну, ти сам розумієш, ланцюжок цей довгий, а вони всі старіють і вмирають. І чомусь те, що тіло було не моє рідне, з усім цим не примиряє. Все одно це був мій син і мої онуки, і моя відповідальність. А я нічого не зміг вдіяти, зовсім нічого.

Лице хлопчиська в калюжі стало дуже сумне, і Вісце труснув головою, відганяючи зайве.

— Але ми з тобою врятуємо світ, — сказав бадьоро. — Ну, його шматочок. Вже скоро.

Меч просився до рук. За спиною і трохи справа відчувалася присутність бога-лиса, що щедро і непомітно ділиться енергією.

А Вісце сидів, розмовляв зі своїм відображенням і намагався створити з хлопчиком те, що з ним могла б створити природа, років за десять — зробити його потужнішим і стійкішим. Попри це треба було зберегти гнучкість. А ще, всупереч природі, зробити міцніше кістки та наростити м'язи, гнучкі та потужні. І розширити канали, намагаючись їх не зруйнувати, не обірвати. І…

І все це будівництво пожирало ресурси тіла швидше, ніж лісова пожежа дерева. Навіть енергія лиса не дуже допомагала. Тож тягти далі вже не можна було. Краще не буде. А часу може не вистачити.

— Пора, — сказав Вісце відображенню, схопився за меч і потяг його в цей світ.

Обережно потягнув. Спочатку лише образ, в який можна миттєво вбити метал, життя та душу. Що завгодно, вміючи, можна вбити. А Вісце вмів.

— Настав час, — повторив він, став на ноги і повернувся обличчям до чорного пагорба, приміряючись, куди краще вдарити.

***

— Розчавлю, знищу, всіх, усіх… — похмуро бурмотів Івіль, дивлячись на світлий серпанок на горизонті.

Той найголовніший острів. До якого зуміли дійти лише половина кораблів із тих, що почали шлях. Ці мерзенні створіння останнього імператора і якогось там бога, мабуть, десь знайшли стародавній скарб. Тому що артефактів у них було багато, і вони могли собі дозволити більшу частину втопити. Вузькими, але дуже довгими смугами.

А може цих артефактів було мало, але вони могли діяти спільно. І їх топили досить далеко один від одного і все, що опинялося між ними, перетворювалося на вогняну пастку, проти якої проклята тварюка майже нічого не могла зробити.

А це було дивно та неправильно.

Якщо імператори володіли такою силою, то чому вони терпіли королівство? Івіль би терпіти не став, особливо після того, як Золоті Тумани почали укладати угоди з підданими імперії. А ці терпіли. Полювали на одержимих і тих, через кого тварюка могла дотягнутися до їжі в імперії, але практично нічого не робили.

— Цей… цей мерзенний божественний посланець мене обдурив! — осяяло короля, і він зі злості так стукнув кулаком по борту, що шматок дошки відколовся і плюхнувся у воду.

— Вони здобули силу. Або вони завжди мали силу, але не в столиці, а тут, на цьому острові. Тут її джерело. Справді, інакше й не може бути. І якщо я його отримаю…

Івіль завмер, озирнувся на притихлу команду, буквально наткнувся очима на жерця і посміхнувся. Адже на кораблях все ще є купа марних людей, які встигли довести, що їхнє життя нічого не варте, що їхнє божество їх не чує, силою ділитися не бажає, а захищати й поготів. І якщо всіх цих непотрібних людей принести в жертву їхньому ж богу і витратити її на захист, то...

То не так уже й важливо, що залишиться від флоту до того моменту, як корабель, на якому плив Івіль, причалить до берега. Тому що нікого жаліти він більше не збирався. Навіщо йому якісь жінки, якщо на острові є джерело сили?