Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Висогота лежав на підлозі, на яку осунувся, коли вставав з ліжка. Із ляком зрозумів, що не може встати. Серце його стукотіло, підходило до горла, давилося.

Він уже знав, чию смерть провіщує нічний крик ельфійського привида. Життя було чудове, подумав. Незважаючи ні на що.

— Боги… — прошепотів. — Я у вас не вірю… Але якщо ви все ж існуєте…

Потворний біль раптом вибухнув у нього в грудях. Десь на болотах, далеко, але значно ближче, ніж попередньо, банші заскавчала несамовито втретє.

— Якщо існуєте, опікуйтеся відьмачкою в дорозі!

— Маю великі очиська, аби краще тебе бачити! — загарчав залізний вовчисько. — Маю великі лапи, аби тебе ними схопити й обійняти! Все я маю велике, все, зараз ти у цьому точно переконаєшся. Чому ти так дивно на мене дивишся, мала дівчинко? Чому не відповідаєш?

Відьмачка усміхнулася.

— Я маю для тебе несподіванку.

Флоуренс Делланой. Несподіванка. З тому «Казки й казання»

Розділ 11

Адептки стояли навпроти архіжриці нерухомо, напружені, наче струни, нап’яті, німі, трохи бліді. Були готові у дорогу, готові до найдрібніших деталей. Чоловічий сірий дорожній одяг, теплі, але такі, що не обмежували рухи, кожушки, зручні ельфійські чоботи. Волосся обстрижене так, аби легко було його утримати у порядку й чистоті в таборах і під час маршів, щоб не заважали при роботі. Спаковані вузлики, малесенькі, що містили лише трохи їжі на дорогу й найнеобхідніше. Решту мала дати їм армія. Армія, до якої вони вступили.

Обличчя обох дівчат були спокійні. Удавано. Трісс Мерігольд знала, що в обох трохи тремтять руки й губи.

Вітер шарпнув голим гіллям дерев храмового парку, погнав плитами площі пожовкле листя. Небо було темно-синім. Завірюха висіла у повітрі. Відчувалася.

Неннеке перервала мовчанку.

— Уже знаєте підрозділ?

— Я ні, — пробурмотіла Еурнейд. — Поки що буду на зимніх таборах під Визімою. Комісар на вербовці говорив, що навесні стануть там загони кондотьєрів з Півночі… Маю стати фельдшеркою у якомусь із тих загонів.

— А я, — блідо посміхнулася Іола Друга, — вже знаю підрозділ. До польової хірургії, до пана Міло Вандербека.

— Дивіться тільки не осоромте мене. — Неннеке окинула обох адепток грізним поглядом. — Не зганьбіть мене, храму й імені Великої Мелітеле.

— Звичайно ні, матінко.

— І бережіться там.

— Так, матінко.

— Біля поранених будете падати з ніг, не знати сну. Будете боятися, будете сумніватися, дивлячись на біль і смерть. А тоді легко вдатися до наркотику або до збуджуювальних засобів. Обережніше з тим.

— Ми знаємо, матінко.

— Війна, страх, убивство і кров, — архіжриця свердлила обох поглядом, — це також послаблення звичаїв, а для деяких іще й занадто сильний афродизіак. Як подіє на вас, шмаркачки, зараз ви не знаєте й знати не можете. Прошу бути з тим обережніше. Якщо вже дійде до чогось, використовуйте протизаплідні засоби. Якщо, не дивлячись на те, якась із вас опиниться у клопотах, тоді тримайтеся подалі від знахарів і повивальних бабок! Шукайте храму, а краще за все — чародійку.

— Ми знаємо, матінко.

— То все. Тепер можете підійти для благословення.

По черзі клала їм долоню на голову, по черзі обіймала й цілувала. Еурнейд шморгнула. Іола Друга просто розревілася. Неннеке, хоча й у неї трохи більше звичайного блищали очі, пирхнула.

— Без сцен, без сцен, — сказала удавано різко й гостро. — Йдете ви на звичайну війну. Звідти повертаються. Беріть манатки, й до побачення.

— До побачення, матінко.

Ішли до храмових воріт швидко, не оглядалися. Вони проводжали їх поглядом — архіжриця Неннеке, чародійка Трісс Мерігольд і писар Ярре.

Той останній наполегливим кахиканням звернув на себе увагу.

— Про що йдеться? — Неннеке скосила на нього очі.

— Їм ти дозволила! — вибухнув гіркотою хлопець. — Їм, дівчатам, ти дозволила вступити до армії! А я? Чому мені не можна? Я й надалі маю перегортати запилені пергаменти, тут, за цими мурами? Я не каліка й не боягуз! То сором для мене: сидіти у храмі, коли навіть дівчата…

— Ті дівчата, — перервала архіжриця, — усе молоде своє життя вчилися лікуванню та зціленню, опіці над хворими й пораненими. Йдуть вони на війну не з патріотизму чи з жадоби пригод, а тому, що там виявиться безліч поранених і хворих. Шмат роботи, вдень і вночі! Ейрнейд й Іола, Мирра, Кат’є, Прюн, Дебора й інші дівчата — то вклад храму в ту війну. Храм, як частина суспільства, сплачує суспільству борг. Дає армії й війні свій вклад — фахових спеціалісток. Ти, Ярре, те розумієш? Спеціалісток! Не м’ясо на бійню!

— Усі вступають до війська! Тільки боягузи залишаються дома!

— Ти говориш дурню, Ярре, — різко промовила Трісс. — Нічого ти не зрозумів.

— Я хочу піти на війну… — Голос хлопця зламався. — Хочу рятувати… Цірі…

— Прошу, — сказала насмішкувато Неннеке. — Мандрівний рицар хоче вирушити на порятунок дами свого серця. На білому коні…

Вона замовкла під поглядом чародійки.

— Зрештою, досить про те, Ярре, — суворо глянула на хлопця. — Я сказала, що не дозволяю! Повертайся до книжок! Навчайся. Твоє майбутнє — то наука. Ходімо, Трісс. Не станемо втрачати часу.

* * *

На розкладеному перед олтарем полотні лежали кістяний гребінь, дешеве колечко, книжка у потертій обкладинці, вицвілий блакитний шарф. Схилена над предметами, стояла на колінах Іола Перша, жриця зі здібностями віщунки.

— Не поспішай, Іоло, — попередила Неннеке, яка стояла поряд. — Концентруйся потроху. Ми не бажаємо блискучого пророцтва, не бажаємо загадки із тисячею рішень. Ми хочемо картинки. Ясної картинки. Візьми ауру з цих предметів, вони належали Цірі, Цірі їх торкалася. Візьми ауру. Потроху. Немає необхідності у поспіху.

Назовні вив вихор і клубочилася заметіль. Дахи й подвір’я швидко вкривав сніг.

Був дев’ятнадцятий день листопада. Повня.

— Я готова, матінко, — сказала своїм мелодійним голосом Іола Перша.

— Починай.

— Одну хвилинку! — Трісс підвелася з лавки, наче її хто пружиною штовхнув, скинула з плечей шиншилове хутро. — Одну хвилинку, Неннеке. Я хочу увійти у транс разом із нею.

— Це небезпечно.

— Знаю. Але я хочу бачити. На власні очі. Я винна їй це. Цірі… Я ту дівчину люблю, наче молодшу