Читати книгу - "Пожежник"

За кілька днів після того я вирушив блукати. Думав, що, може, відшукаю дорогу до океану і тоді увійду у воду, щоб нарешті очиститися від смороду.

Гарпер пригадала власну самотню ранкову прогулянку до океану невдовзі по тому, як прибула до табору. Їй стало цікаво, чи Майкл поривався до води з тих самих причин, що й вона: бажаючи поринути в тиху холодну темінь, залишити позаду всі турботи й самоту.

— Натомість я почув дівочий спів. Десь напрочуд гарно співали дівчата, лагідними чистими голосами. Я... я зовсім себе не тямив, подумав, що, може, то вже сестри мене кличуть. А потім вийшов з-під дерев до Парку монументів і побачив, що то аж ніяк не мої сестри. Там були Еллі та Керол, а ще Сара Сторі з Пожежником і кілька інших людей. Вони співали дуже стару пісню, ту, де хлопець розповідає, що кепсько знається на історії. Сем Кук, здається[123]. Вони співали, і кожен з них сяяв, від них віяло затишком і спокоєм. Вони всі подивилися на мене так, наче цілий день чекали моєї появи. Я сів, щоб поспостерігати й послухати, і за якийсь час поряд зі мною сіла Керол, з вологим рушником у руках, і стала витирати бруд з мого обличчя. «Ох, ви лишень подивіться! — сказала вона. — Та це ж хлопчик». Я розплакався, а вона лише посміялася з мене і додала: «Це ще один спосіб позбутися бруду». Я блукав босоніж, а вона сіла до мене і витерла кров та бруд з моїх ніг. Я нізащо не зміг би заподіяти їй шкоду. Я думав, що вже ніхто ніколи не любитиме мене так, як любили мама й сестри, але потім шлях привів мене сюди.

Майкл затнувся, соваючись на місці, тоді зітхнув, а коли заговорив знову, то голос його був стишений:

— Але те, що Керол сказала про вашу дитину, що вона її забере... я не знаю, як вона могла навіть помислити щось таке. Ми не можемо так вчинити. А ще те, як вона обходиться з Еллі. Схоже, Еллі тримає того каменя в роті цілий день, щодень, і нізащо його не виплюне, бо це б означало визнати власну поразку. Еллі радше помре з голоду. Ви ж її знаєте. А ще... часом після служби, де ми співаємо, викладаючись на повну, я повертаюся до себе, і голова гуде, як тоді, коли я намагався вкоротити собі віку в гаражі. Я інколи думаю, що те, як ми тепер віддаємося Блискоту, схоже на маленькі самогубства, — Майкл схлипнув, і Гарпер усвідомила, що хлопець за крок від того, щоб розплакатися. — Раніше було краще. Раніше тут було чудово. Але нехай. Те, що Еллі вам у листі написала, правда. Ви не самі. У вас є ми. Я й Еллі.

— Дякую, Майкле.

— Є щось таке, що я можу зробити для вас?

— Так. Дещо є. Проте якщо це занадто, то так і кажи. Ти не повинен наражати себе на більший ризик, ніж це припустимо.

— Ой-ой, — сказав він. — Я сподівався, що ви попросите пронести вам вершків для кави. Але, по-моєму, ви мислите масштабніше.

— Чи є можливість влаштувати так, щоб я вислизнула звідси бодай на годину, щоби побачитися з Пожежником? І якби мені це вдалося, чи не наглянув би ти за Отцем Сторі?

Він зблід.

— Вибач. Не варто було просити про таке.

— Ні, — відповів Майкл. — Усе гаразд. Думаю, в мене б вийшло прикрити вас, якби нагодився містер Патчетт. Я можу затулити шторку перед вашим ліжком, напхати подушок під простирадла і сказати, що ви дрімаєте. От тільки, якщо я допоможу вам вислизнути, допоможу зустрітися з ним... ви обіцяєте повернутися? Ви ж не застрибнете з Пожежником у машину і не втечете звідси, правда?

З усіх можливих запитань, які він міг поставити, саме цього вона точно не очікувала.

— Ох, Майкле, звісно ж, ні. Я б не покинула Отця Сторі в такому стані.

— Добре. Бо ви не можете покинути табір, — сказав він, а тоді нахилився вперед і взяв її за зап’ястя. — Не забравши мене та Еллі з собою.

12

Гарпер спускалася пагорбом. Від лютого холоду пощипувало ніс і щеміло в легенях. З рота валила пара, наче вона врубала дракона й почала згоряти зсередини.

Найхолодніше було на сланці, вздовж води, де відкриті вітрам частини тіла німіли від холоднечі. Цівка диму — єдина ознака життя у скутому кригою світі — здіймалася від бляшаного димоходу Пожежникової хижі. Найбільше Гарпер допікало, що мусить йти пірсом, почуваючись незахищеною, постійно очікуючи, що от-от хтось закричить до неї. Але ніхто її не помітив, та й пірс від дзвіниці ховали вічнозелені велети. Вона залізла в човен і скинула мотузку. Тільки-но опиниться на воді, її можуть помітити (від ока в дзвіниці нікому не втаїтись), проте ніч видалася темна, без Місяця і зір, і Гарпер сподівалася, що зможе проплисти непоміченою.

Цього разу вона спромоглася дістатися хижі, не погубивши чобіт у багнюці. Грязюка замерзла, ставши твердою, мов цегла. Гарпер загрюкала у двері. Ніхто не відповів, тож вона постукала знову. Зсередини пахло горілою деревиною та недугою.

— Відчинено, — озвався Пожежник.

Вона увійшла в кімнату, і враз її огорнула задушлива спека. З відкритої печі ринуло золотаве світло.

Він лежав у ліжку, під простирадлом, натягнутим на ноги до пояса, з рукою в брудному перев’язі. У кімнаті витав запах мокротиння, дихання Пожежника було напруженим.

Гарпер підтягнула стілець до краю ліжка і всілася. Тоді схилилася і приклала щоку до оголених грудей Пожежника. Його шкіра пашіла, пахла сандалом і потом. Драконяча луска вкривала йому груди, і звивисті візерунки скидалися на мотиви перських килимів.

— Дихай нормально, — проказала вона. — Я без стетоскопа прийшла.

— Мені вже ставало краще.

— Цить. Я слухаю.

Коли він вдихав, у грудях йому слабко шурхотало, наче хтось розкручував пластикову обгортку.

— Бляха, — промовила Гарпер. — У тебе розвинувся ателектаз. Градусника з собою я не маю, але й так бачу, що тебе лихоманить. От же ж паскудство. Я не розумію.

— По-моєму, «Ателектаз» — це один з ранішніх альбомів «Genesis»[124]. З тих, що вони записали до того, як Філа Коллінза поставили на спів, і вони перетворилися на пересічне емтівішне лайно.

— Це мудрагельське