Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- А хіба не може хтось на вулиці вас випадково впізнати? - спитав я.

- Та наче й нікому б то,- відповів він.- І я ж не збираюся давати в газетах оголошення, що от такий собі А. М. повернувся з Ботані-бей,20 та й років чимало збігло, і кому від цього був би пожиток? Але слухай-но сюди, Піпе: нехай би й у сто разів більша була небезпека, я б однак сюди приїхав, щоб тебе побачити.

- А чи довго ж ви думаєте тут пробути?

- Чи довго? - перепитав він, виймаючи чорну люльку з рота і вражено вдивляючись у мене.- А я й не збираюся туди вертатись. Я приїхав назовсім.

- А де ж ви житимете? - спитав я.- І що з вами робити? І де ви будете у безпеці?

- Та чого тільки не купиш за гроші, мій хлопче,- відказав він,- і перуку, й пудру, й окуляри, і чорні панталони, і що хочеш. Так і до мене люди переховувались, а як інші могли, то чого б і я не зміг! А де та як улаштуватись - це вже ти, мій хлопче, підкажи.

- Ви зараз так безтурботно про це говорите,- сказав я,- а от увечері цілком серйозно присягалися, що це смерть.

- Я й зараз присягаюся, що смерть,- сказав він, знову стромляючи люльку до рота,- і смерть у зашморгу, при всіх людях, на тій вулиці, що неподалік звідси, і це таке серйозне діло, що тобі й справді треба як слід його втямити. Але що зроблено, того назад не переробиш. Я вже тут. Вернутися туди мені не краще, аніж тут лишитись, ба ні - ще й гірше. Та й крім того, Піпе, я тут тому, що так сам хотів, я за це довгі роки мріяв. Хай воно й небезпечно, але я старий птах і стільки тих силець оминув, відколи пір'ям обріс, що тепер не побоюся сісти на опудало. Коли там чатує смерть, то й хай чатує, нехай покажеться мені на очі, отоді я й повірю, але не раніше. А тепер дай-но я ще раз помилуюся на свого джентльмена.

Він знов узяв мене за руки і, вдоволено попахкуючи люлькою, оглянув з таким захопленням, як свою власність.

Мені здавалося, що найкраще буде знайти для нього десь неподалік відлюдну оселю, куди б він міг перебратися, коли днів за два-три повернеться Герберт. Що Герберта таки доведеться посвятити в нашу таємницю - мені було абсолютно очевидно, вже не кажучи про те, яка велика це була б полегкість для мене. Але містерові Провісу (як я вирішив його звати) це аж ніяк не було очевидно: перше ніж дати згоду на залучення Герберта до цієї справи, він хотів побачити його на власні очі й скласти про нього прихильну думку.

- Та й тоді, мій хлопче,- додав він, добуваючи з кишені маленьку заяложену біблію в чорній оправі,- він ще нам присягне.

Я не можу категорично твердити, що мій страшний заступник тільки для того й тягав з собою по світі цю чорну книжку, щоб при потребі люди присягали йому на ній, але я жодного разу не бачив, щоб її використовувалося з якоюсь іншою метою. Саму книжку, найімовірніше, було поцуплено десь у суді, і, можливо, пам'ятаючи це, а також враховуючи власний досвід з нею, він покладався на її силу, як на своєрідне юридичне заклинання або амулет. Коли він оце вперше при мені видобув її, я пригадав, як того далекого дня на цвинтарі він примусив мене присягтись у вірності та як напередодні він розказував, що в тій своїй самотині скріплював божбою кожне своє рішення.

Оскільки на ньому було просте моряцьке вбрання, що наштовхувало на думку, ніби він ось-ось запропонує купити папугу чи сигари,- я, не відкладаючи, обговорив з ним питання, який найкраще підібрати йому одяг. Сам він чомусь особливо вірив у маскувальні властивості «панталонів» і вже придумав собі одежину, яка перетворила б його на щось проміжне між священнослужителем та дантистом. Мені з неабиякими труднощами вдалося переконати його, що вигляд заможного фермера йому більше личить; крім того, ми домовилися, що він підстриже й трошки припудрить волосся. А що покоївка з небогою ще не бачили його, то він мав не показуватися їм на очі, поки його зовнішність не зазнає всіх цих змін.

Здавалося б, погодити ці застережні заходи - річ зовсім нескладна, але я був у настільки розгубленому, якщо не сказати запамороченому стані, що заледве о другій чи третій годині дня звільнився й вийшов на вулицю, щоб їх реалізувати. Він лишився замкнений у приміщенні, з умовою, що ні в якому разі нікому не відчинятиме.

Неподалік на Ессекс-стріт, як я знав, був вельми пристойний пансіон, що тильним боком виходив на Темпл, у межах чутності від моїх вікон, і я передусім туди й подався. Мені пощастило найняти там номер на третьому поверсі для мого дядька Провіса. Після цього я обійшов низку крамниць, замовивши всю необхідну одежу, яка мала змінити його зовнішній вигляд. Покінчивши з цим, я попрямував - уже з чисто приватною метою - на Літл-Брітен. Містер Джеггерс сидів за столом, але, побачивши мене, зразу ж підвівся й перейшов до каміна.

- Глядіть, Піпе,- сказав він,- будьте обережні.

- Звичайно, сер,- відповів я, оскільки дорогою добре обдумав, що маю йому сказати.

- І собі не зашкодьте,- сказав містер Джеггерс,- і нікому іншому. Розумієте - нікому іншому. Мені нічого не розповідайте, я нічого не хочу знати, я не такий допитливий.

Я, звісно, побачив, що приїзд до мене гостя для нього не новина.

- Я тільки хочу переконатись, містере Джеггерс,- сказав я,- що мені сказано правду. Я не маю підстав сподіватися, що це не правда, але все-таки волів би впевнитись.

Містер Джеггерс ствердно кивнув.

- Але ви як висловились: вам було «сказано» чи вас було «повідомлено»? - спитав він, схиливши голову набік і дивлячись не на мене, а на підлогу й туди ж таки вслуховуючись.- «Сказано» начебто передбачає особисте спілкування? А вам же ясно, що особисто спілкуватися з людиною у Новому Південному Уельсі ви аж ніяк не могли.

- Нехай буде «повідомлено», містере Джеггерс.

- Отож так