Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Твої «Дирижаблі», — пробурчав Сліпий. — Від яких у тебе мізки скошуються. Той, хто дав, сказав, що це саме вони і є.

— Дякую, Сліпий, — прошепотів Стрибунець. — Де ти їх узяв?

— Подарували, — холодно відгукнувся той. — Той, хто не міг відмовити.

Відразу стало зрозуміло, що він говорить не про Лося.

— Яка тобі різниця? Ти тішся.

— Ще один шантажист, — проникливо зауважив Вовк. — Багато вас зібралося на одну кімнату.

«Це Череп йому їх дав, — подумав Стрибунець. — Адже Сліпий носить його листи. Тож Череп і не може йому відмовити».

Сліпий лежав, сховавши руки попід пахви. Чорне волосся блищало, обличчя не було видно.

— І хто ж це не може тобі відмовити? — поцікавився Вовк.

Сліпий не відповів.

Вовк обернувся до Стрибунця:

— Він зав­жди мовчить. Майже зав­жди. Іноді скаже що-небудь — і знову мовчить. Хотів би я хоч один-єдиний раз почути продовження. Просто щоб знати, чи воно взагалі існує.

Стрибунець похитав головою:

— Що ти хочеш почути?

— Закінчення фрази. Щоби зрозуміти, що він має на увазі. Я не про зараз говорю, а загалом.

Стрибунець подивився на Сліпого:

— Сліпий зав­жди говорить зрозуміло, — сказав він. — Навіть коли мовчить.

Вовк скосив на Стрибунця рудаве око:

— Тобі зрозуміло. Мені — ні.

— От коли ти мовчиш, мені нічого не зрозуміло, — зізнався Стрибунець. — Й іноді коли ти говориш — також.

— Може, досить? — запитав Сліпий. — А то ви обоє перестанете розуміти, про що говорите.

— Ти що-небудь чуєш? — запитав Стрибунець.

— Ціла Мотлохівня там. І багато старших. Сіамці вже вступили. Виють і гримотять.

Стрибунець обережно зібрав касети назад у пакет. Їх було п’ять штук. І тільки дві були в підкасетниках.

— Як же я їх слухатиму? — засмучено запитав він. — На чому? Адже в нас немає нічого такого.

— Там чотирнадцять посилок відвойовують, — нагадав Вовк. — І наскільки я знаю Смердючку, серед них обов’язково знайдеться що-небудь, на чому можна буде слухати ці твої «Дирижаблі».

Стрибунець захвилювався:

— Може, мені також піти покричати?

— Там і без тебе багато крику, — заспокоїв його Сліпий. — Дивно, що директор іще не здався.

— Через півгодини підемо, — сказав Вовк. — Зі свіжими силами. Так буде більше користі.

Стрибунець зазирнув у пакет і ще раз перерахував касети. Рівно п’ять штук. Не більше й не менше.

— Що ще тобі казав Сивий? — скрадливо запитав Вовк.

Стрибунець здивовано подивився на нього.

— Що від’їжджає. Що тут погано пахне. Що потім буде гірше. Тобто він не зовсім так говорив... Ну, загалом, про старших.

— Про наших дорогих кретинів, — уточнив Вовк. — Зрозуміло.

Стрибунець спохмурнів.

— Чому ти так про них?

— Тому що це правда.

— І Череп кретин? — обурився Стрибунець.

— Він — більше, ніж усі інші.

— Тепер давай продовження. Як ти хотів від Сліпого. Щоб можна було зрозуміти. Чому вони кретини. А потім — чому Череп?

— Мені неважко, — Вовк дивився на Сліпого. — Дім один. І господар у ньому має бути один. Один ватажок на всіх.

«І Сивий те саме сказав, — подумав Стрибунець. — Або щось подібне».

— Вони тому і б’ються. Кожен хоче бути тим, про кого ти кажеш.

— Довго б’ються. Так довго, що можна вже й не битися. Це просто смішно, — Вовк похитав головою. — Якщо серед стількох людей не знайшлося нікого, хто прибрав би до рук інших з їхніми «хочу» й «не хочу», всі вони зовсім нічого не варті.

— Череп може прибрати до рук усіх!

Вовк посміхнувся. Він дивився на Сліпого. Сліпий лежав тихо. Може, слухав Вовка, а може, далекого Смердючку.

— Дивні в тебе думки, — сказав Стрибунець.

— Це примітивні думки, — зізнався Вовк. — Дитячі. Над ними потрібно надбудовувати поверхи. Один, другий, третій, десятий… Тоді вони набудуть розумного вигляду. А наразі старші — це старші. Можна тільки ніжитися в їхньому диму та помирати від заздрощів, слухаючи їхні платівки. Як один мій знайомий.

— Я не помирав від заздрощів. Я просто слухав!

— Зате я помирав, — зізнався Вовк.

— Усе одно, — затято сказав Стрибунець. — Череп не кретин. І Сивий не кретин. Ти їм просто заздриш.

— Невже ви самі нічого не чуєте? — запитав раптом Сліпий.

Дійсно, тепер стало чутно. Віддалені голоси та крики. Стрибунець зазирнув у пакет із касетами, потім подивився на Вовка.

— Добре, пішли, — Вовк підвівся з підлоги. — Підтримаємо власницькі інстинкти Смердючки. Чує моє серце, після сьогоднішнього мітингу його перехрестять.

— На крокодила? — припустив Стрибунець.

— Крокодил не підійде. Крокодили нажираються — і сплять, як убиті. А від нього надто багато гармидеру. Важко повірити, що він коли-небудь спить. Або що наїдається.

Стрибунець заховав касети до тумбочки. Чимдалі від Сіамців. Сліпий залишився лежати.

— Успіхів вам, — сказав він ліниво.

— Нам доведеться кричати? — запитав Стрибунець.

— Залежить від ситуації. Подивимось, а тоді вирішимо. Може, не доведеться.

Вовк пропустив його наперед і вийшов за ним.

Коридор був майже порожній, але в далекому його кінці, під дверима вчительської, юрмилася людність. Вони вирушили туди. Яскраві майки та куртки на спинах старших приховували місце дії не гірше, ніж паркан. Смердючки не було видно, зате його було дуже чутно. Бляша­ний гуркіт і крики «Геть свавілля!» розкатами ширилися по цілому коридору.

Що ближче підходили Стрибунець із Вовком, то голоснішим ставав шум. Старші не стояли на місці. Декотрі відходили, сміючись, але замість них тут же підходили інші. Коли від групи старших від’їхав візочник Улісс з обличчям буркотуна, Стрибунець та Вовк швидко протиснулися на його місце. Так їм стало бодай дещо видно.

У тонких руках Чумних Здохляків погойдувалися транспаранти. Фокусник стояв, витріщивши очі та зціпивши зуби, він тримав свій транспарант найвище з усіх. Побуряковілий Смердючка, обвішаний значками, тряс «Посилки — господареві!». Половинка простирадла звисала з ручки так, що розібрати написане було неможливо, він просто розмахував нею, наче прапором. Сіамці з застиглими обличчями запекло барабанили по салатниці й гримотіли об капкан. Слон із захватом дивився на те, що відбувається.

Смердючка монотонно завивав:

— Геть сваволю! Геть виховательське самодурство! Геть!..

— Геть! — хором підхоплювали інші на видиху.

Слон слабесенько підвивав. Красуня ховався в рядах візочників, пригинаючи голову, щоб не впадати у вічі. Мотлохівня стояла тут же, півколом, розгойдуючись у такт бляшаного дробу.

Старші сміялися. Стрибунцеві здалося, що тих, хто кричить, набагато більше, ніж належало б. Потім він зі здивуванням дотямив, що всі з Мотлохівні також кричать.

— Геть учителів! — звискував Плаксій.

— Мир у всьому світі! — не до ладу заводив Зануда.

Гачок розмахував милицею та вимагав:

— Простір — калікам!

Але Смердючка глушив усіх. Поєднані з гуркотом салатниці та гудінням у бляшану трубу його верески становили пекельну какофонію, витримати яку було неможливо.

Старші сміялися й затуляли вуха.

— Може, директор уже давно викинувся з вікна? — прокричав Вовк на вухо Стрибунцеві.

Директор нікуди не викинувся. Цілий, хоч дещо позеленілий, він з’явився в дверях учительської та замахав руками, намагаючись перекричати шум.

Директор був невеличким. Сива борода войовничо стирчала й робила його