Читати книгу - "Зелена миля"

Він дістався котушки, яка вдарилася об стіну й відскочила. Обійшов її, та й ліг на бік. Елейн смикнулася, хотіла піти до нього, але я її зупинив. За секунду-дві Містер Джинґлз піднявся на лапи. Повільно, дуже повільно він покотив носом котушку до мене. Коли він з’явився вперше (я знайшов його на сходах, що вели до кухні, — він лежав, наче подолав далеченну відстань і подорож геть його виснажила), то ще міг вести котушку лапами, як і багато років тому на Зеленій милі. Але тепер йому це було не до снаги: задні лапи вже не тримали. Зате ніс залишався вправним, як і колись. Тільки мишак мусив переходити від одного краю котушки до іншого, щоб тримати її рівно за курсом. Коли він дістався до мене, я підняв його з долівки (такого легенького, не важчого тепер за пір’їнку) однією рукою, а котушку — другою. А погляд його блискучих оченят не відривався від неї.

— Поле, не роби так більше, — надламаним голосом попросила Елейн. — Я не витримаю на нього дивитися.

Я розумів її почуття, але подумав, що дарма вона про це просить. Він обожнював ганятися за котушкою і приносити її; стільки років минуло, а він незмінно це обожнював. Не всім нам так пощастило з пристрастями.

— У пакеті ще є льодяники, — сказав я. — «Канадські м’ятні». Здається, він їх досі любить — коли йому простягаю цукерку, нюхає й нюхає, ніяк не може спинитися. Але їсти їх більше не може, травлення погане. Я йому натомість грінки приношу.

Я знову присів, відламав маленький шматочок від грінки, яку прихопив на сонячній терасі, й поклав на підлогу. Містер Джинґлз понюхав його, а потім узяв передніми лапами й заходився їсти. Хвіст акуратно оповивав його задні лапи. Доївши, мишак вичікувально подивився вгору.

— Ми, старі шкарбани, ще можемо здивувати своїм апетитом, — сказав я Елейн і простягнув їй грінку. — Тепер ти спробуй.

Вона відломила ще шматочок і кинула на підлогу. Містер Джинґлз наблизився до нього, понюхав, глянув на Елейн… а тоді взяв і почав їсти.

— Бачиш? Він знає, що ти не літунка.

— Поле, звідки він прийшов?

— А й гадки не маю. Якось вранці я вийшов на ранню прогулянку, а він тут, лежить на сходах до кухні. Я миттю зрозумів, що це за миша, але щоб усе-таки впевнитися, взяв у пральні з рукодільного кошика котушку. І роздобув йому коробку з-під сигар. Вимостив найм’якшою ватою, яку тільки зміг знайти. Я думаю, він як ми, Еллі. Більшість днів — одна суцільна болячка. Та все ж він не втратив цікавості до життя. Він досі любить свою котушку й любить, коли його відвідує старий товариш по блоку. Шістдесят років я носив історію Джона Коффі в собі, шістдесят і більше, а тепер ось її розповів. Я здогадувався, що саме для того він і повернувся. Нагадати, що часу вже обмаль і я маю поквапитися з писанням. Бо я вже, як він, — на півдорозі.

— На півдорозі куди?

— Ну, туди, — відповів я, і ми якийсь час мовчки дивилися на Містера Джинґлза. А тоді (навіть не знаю, з якої причини, тому не скажу) я знову кинув котушку, хоч Елейн і просила мене цього не робити. Можливо, лише тому, що він ганявся за котушкою так, як старі люди займаються сексом, — повільно, обережно, по-своєму; нехай вам і не хочеться на це дивитися, таким молодим і переконаним, що коли прийде старість, для вас зроблять виняток, але їм усе одно хочеться.

І знову Містер Джинґлз кинувся наздоганяти котушку, з помітним болем і так само помітним (принаймні для мене) старим нав’язливим задоволенням.

— Сльодяні віконця, — прошепотіла Елейн, проводжаючи його поглядом.

— Сльодяні віконця, — усміхаючись, погодився я.

— Джон Коффі доторкнувся миші так само, як він доторкнувся до тебе. Він не просто вилікував тебе від хвороби, він зробив тебе… що, стійким?

— Думаю, це слово не гірше за інші.

— Стійким до того, що зрештою підкошує людей, як терміти точать дерева. Тебе… і його. Містера Джинґлза. Коли він узяв Містера Джинґлза у складені човниками долоні.

— Це правда. Такий вплив справила та сила, яка діяла через Джона, — принаймні я так думаю. А тепер вона врешті вичахла. Терміти проточили собі шлях крізь нашу кору. Це забрало трохи більше часу, ніж звичайно, але вони все-таки пробралися. Може, мені відведено ще кілька років, однаково ж люди живуть довше, ніж миші. Але час Містера Джинґлза майже сплив.

Він добувся котушки, прошкутильгав навколо неї, впав на бік, важко дихаючи (ми бачили, як віддих ворушить його шубку й по ній біжать брижі), та потім підвівся й бадьоро почав штовхати носом назад. Його шубка була сива, хода — непевна, та нафтові краплини очей сяяли яскраво, як і завжди.

— Ти думаєш, він хотів, щоб ти написав те, що написав, — сказала Елейн. — Правильно, Поле?

— Не сам Містер Джинґлз. Не він, а сила, що…

— О, Полик! І Елейн Коннеллі з ним! — вигукнув голос із відчинених дверей. Сповнений своєрідного гумору. — Щоб я жив і дихав! Яким вітром вас обох сюди могло занести?

Я розвернувся й без найменшого подиву побачив у дверях Бреда Долана. Він шкірився так, як це роблять люди тільки тоді, коли порядно й гарненько тебе надурять. Як далеко він від’їхав, коли скінчилася його зміна? Може, до бару «Ренґлер», вихилив одне-два пивця й замовив собі танець на колінах, а тоді повернувся.

— Забирайся, — холодно сказала Елейн. — Вийди зараз же.

— Не вказуй, куди мені йти, стара зморшкувата суко, — не перестаючи посміхатися, сказав він. — Там, на горі, ти ще можеш указувати, але ти зараз не на горі. Вам тут бути не дозволено. Сюди вам ходити заборонено. Любовне гніздечко, Полику? Ось що ти тут влаштував? Плейбойське кубло для старечих… — Раптом він помітив мешканця повітки, і очі в нього полізли на лоба. — Якого хера?

Я не озирнувся. По-перше, я знав, що він бачить; а по-друге, враз минуле наклалося на теперішнє, зливаючись в один страшний образ, тривимірний у своїй реальності. У дверях стояв не Бред Долан, а Персі Ветмор.