Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Оце ваша милість вельми спритно вивела, – сказав пан Підбийп’ятка.

Подальший обмін думками перервали вістові, що примчали з повідомленням, що до табору підходить іще якесь військо, явно не козацьке, бо не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від ріки Збруч ідуть. Години отак через дві загони ці ввійшли з таким громом сурем і барабанів, що князь навіть розгнівався й послав звеліти їм, аби вгамувалися, позаяк поблизу противник. Виявилося, що це прийшов пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до слова сказати, скандаліст, кривдник, буян і забіяка, одначе жовнір знаменитий. Привів він вісімсот людей такого ж, як і сам він, штибу: частково благородних, частково козаків, за кожним із яких, по правді кажучи, плакала шибениця. Одначе князя Ярему вояцтво це не злякало – він знав, що в його руках воно напевне перетвориться на слухняних овечок, а завзятістю та мужністю покриє всі свої вади. Так що день виявився щасливим. Іще вчора князь, знекровлений виходом київського воєводи, вирішив, поки не з’являться нові підкріплення, воєнні дії призупинити й відійти на якийсь час у краї спокійніші, а сьогодні він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, й хоча в Кривоноса війська було вп’ятеро більше, втім, якщо врахувати, що військо заколотників здебільшого складалось із черні, обидві армії могли вважатися рівними. Тепер князь навіть і не думав про відпочинок. Зачинившись із Лащем, київським воєводою, Зацвілиховським, Махницьким та Осинським, він радився стосовно подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати назавтра, а якби він не підоспів, тоді ухвалили йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, і після багатоденних дощів, які так надокучали воякам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями виблискували золоті зірки. Місяць викотився високо і посріблив усі росоловецькі дахи. В таборі ніхто спати й не збирався. Всі про завтрашню битву здогадувались і готувалися до неї, мов і не було нічого, ведучи приємні розмови, виспівуючи пісень і багато для себе приємностей смакуючи наперед. Офіцери й товариство знатніше, всі в чудовому настрої, розташувалися навколо великого вогнища, не випускаючи з рук чарки.

– Розповідайте, ваша милість, далі! – просили вони Заглобу. – Перейшли, значить, ви Дніпро, і що ж? Яким чином ви Бара дісталися?

Пан Заглоба перехилив кварту меду і сказав:

…Sed jam nox humida coela

Praecipitat, suadentque cadentia sidera somnos,

Sed si tantus amor casus cognoscere nostros

Incipiam…[125]

– Мої шановні добродії! Та якби я почав усе як було розповідати, то й десяти ночей не вистачило б, та й меду, я так гадаю, теж, адже стару горлянку, як старого воза, змащувати годиться. Доволі буде, якщо скажу я вашим милостям, що в Корсунь, у табір самого Хмельницького, пішов я із князівною та з пекла цього цілою й неушкодженою її вивів.

– Господи Боже мій! Ви, пане, треба думати, чаклували! – вигукнув Володийовський.

– Це точно, трохи чаклував, – відповів Заглоба. – Бо мистецтву цьому сатанинському іще замолоду в Азії в одної чаклунки вивчився, котра, закохавшись у мене, всі arcana премудрості книжної мені розкрила. Та тільки там особливо не почаклуєш, бо чари на чари виходили. Там же навколо Хмельницького ворожбитів і чаклунок до біса! Вони йому стільки чортів наскликали в услугу, що він чортами цими, як холопами, розпоряджається. Спати піде – диявол йому чоботи стягує, одежа запилиться – чорти йому її хвостами вибивають, а він іще сп’яну – раз! – якому-небудь по пиці! За те, мовляв, каже, що служиш кепсько!

Богобоязкий пан Лонгинус перехрестився і сказав:

– З ними сили пекла, з нами небесні!

– Вони б і мене, нечисті, перед Хмельницьким розкрили – і хто такий, і кого веду, та я їх певним способом закляв, ось вони й мовчали. Ще побоювався я, впізнає мене Хмельницький, ми ж із ним разів зо два в Чигирині в Допула стикалися. Були іще знайомі полковники, та що із того? Я ж худий зробився, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ви, пане, самого Хмельницького бачили і з ним розмовляли?

– Чи бачив я Хмельницького? Та на власні очі, як от вас! Він же мене послав на Поділля шпигувати, маніфести мужві дорогою роздавати. Пернач дав для безпеки від татар, так що із Корсуня я вже всюди міг їхати без остраху. Зустрінуться мені мужики або низові, я їм одразу пернач до носа й кажу: «Понюхайте це, дітки, – й котіться до дідька!» Звелів я теж усюди мені давати їсти й пити досхочу, а вони давали й підводи теж давали, чому я був радий і постійно тому за бідолашною князівною моєю доглядав, щоби після таких великих поневірянь і небезпеки отямилася. І от, значить, скажу я вашим милостям, перш ніж дісталися ми Бара, вона вже так відгодувалася, що народ у цьому самому Барі ледве очей на неї не видивив. Є там пригожих дівиць доволі, тому що шляхта звідусіль з’їхалась, але їм до неї, як совам до ластівки. Люблять її, знову ж таки, люди, та й ви, добродії, полюбили б, якби побачили.

– Це вже вірно, інакше воно й бути не може! – мовив невеличкий Володийовський.

– Але чому ж ви, ваша милість, аж до Бара подалися? – запитав Мігурський.

– Тому, що вирішив не заспокоюватися, поки безпечного місця не дістануся, на маленькі фортечки не надіявся, вважаючи, що бунтівники на них спокуситися можуть. А на Бар хоч би й спокусилися, та зуби все одно зламали б. Там пан Анджей Потоцький за могутніми стінами сидить і стільки ж турбується стосовно Хмеля, скільки я стосовно порожньої склянки. Невже ви, панове, гадаєте, що я невірно вчинив, далеко від війни втікши? Знову ж за мною напевне Богун гнався, а вже коли наздогнав би, так повірте, добродії мої, марципан би із мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я, трясця його матері, знаю! Доти спокійним не буду, поки його не повісять. Дай же, Господи, щасливого кінця, амінь! Видно, він собі нікого так