Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

І як було б добре, якби не варили і не смажили! Не було б кухарок: вони зовсім не вміють поводитися з порядними собаками. їли б усі на підлозі, без посуду, – мені було б веселіше. А то завжди сидиш під столом, серед чужих ніг. Штовхаються, наступають на лапи. Подумаєш, як весело!..

Або ще краще – їли б на моріжку перед будинком. Кожному по сирій котлетці. А по обіді усі борюкалися б і верещали, як Зіна зі мною… Гав-гав!

Мене називають ненажерою (випив ковток молока з котячого блюдця, подумаєш)…

А самі… Після супу, після смаженини, після компоту, після сиру – вони ще п'ють різноколірні штукенції: червону – вино, жовту – пиво, чорну – каву… Навіщо? Я позіхаю під столом до сліз, звик біля людей огинатися, а вони все сидять, сидять, сидять… Гав! І все говорять, говорять, говорять, немов у кожного грамофон у животі завели.

* * *

Наша корова – дурепа. Чому вона дає стільки молока? У неї один син – теля, а вона годує весь будинок. І щоб давати стільки молока, вона весь день їсть, їсть свою траву, жаль бере, як подивишся на неї. Я б не витримав. Чому коняка не дає стільки молока? Чому кішка годує своїх котенят і більше ні про кого не піклується?

Хіба говорючому папузі спаде таке на думку?

І ще. Чому кури несуть стільки яєць? Це жахливо. Ніколи вони не веселяться, ходять, як сонні мухи, літати зовсім розучилися, не співають, як інші птахи… Це все через ті злощасні яйця.

Я терпіти не можу яєць. Зіна – теж. Якби я міг розмовляти з курками, я б їх відрадив нести стільки яєць.

Добре все-таки бути фоксом: не їм супу, не граю на цій клятій музиці, по якій Зіна бігає пальцями, не даю молока і «все таке інше», як говорить Зінин тато.

Трісь! Олівець надломився. Треба писати обережніше – кабінет на замку, а там усі олівці.

Наступного разу складу собачі вірші – дуже це мене цікавить.

Фокс Міккі,

перший собака, що вміє писати

Вірші, котенята і блохи

Дорослі завжди читають про себе. Нудні люди – ці дорослі, подібні до старих собак. А Зіна – читає вголос, співучо і весь час крутиться, ляскає себе по колінці й показує мені язика. Звичайно, так веселіше. Я лежу на килимку, слухаю і ловлю бліх. Дуже це приємна річ під час читання.

І ось я помітив, що є такі штучки, які Зіна зовсім по-особливому читає, – немов котлетки січе. Передихне, язиком приклацне і знову заторохтить. А на кінці кожного рядка – вухо у мене тонке – схожі один на одного шматочки звучать: «діти – квіти, любов – кров»… Оце і є вірші.

Вчора весь день пролежав під диваном, навіть схуднув. Усе хотів одну таку штучку скласти. Придумав – і страшенно горджуся.

Вже пориви вітру дикі

Гонять листя золоте.

Я веселий фоксик Міккі,

Ще й розумний як на те!

Чудово! Склав і так хвилювався – аж не міг обідати. Подумайте! Це перші в світі собачі вірші, адже я не вчився ні в гімназії, ані в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, а мені тільки два. Гав! Ця товстушка Зіна й гадки не має, хто в неї живе вдома… Сповила мене в серветку, уткнула в коліна і робить мені замшевою притирачкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось путнє придумає?

І ось, лежачи пробував прочитати про себе свої вірші навпаки. Дзяв! Може, так ще дзвінкіше буде?…

Дикі вітру пориви вже

Золоте листя гонять…

Міккі фоксик веселий я,

Те на як розумний й ще!

Ай-яй-яй! Що ж це таке?

Котенята! Скажіть будь ласка!.. їхня мати, хитра тварюка, зникає в парку на цілий день: шмиг – і нема, як комар у ялинці. А я мушу гратися з її дітьми… Одне лиже мене в ніс. Я теж його лизнув, хоча зуби у мене чомусь раптом клацнули… Друге смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третє лізе до мене на спину і так дряпається, немов мене терткою шкребуть. Р-р-р-р! Тихіше, Міккі, тихіше… Зіна сміється і захлинається: ти, каже, їхній двоюрідний татко.

Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати… Але навіщо ж це дівчисько сміється?

Ох, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовісна кішка повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони кинули мене й полізли всі під свою маму – я подивився з-під скатертини, затремтів усією шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це віршик.

Пішов собі в алею. Не хочу більше гратися з котенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися із Зіною! Вона вимазала мені носа губною помадою…

Зроблюся диким фоксом, житиму на каштані і ловитиму голубів. У-у-у!

* * *

Бачив на грамофонній платівці надряпаний малюнок: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Дур-ни-ця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипучу, божевільну машину. Якби я був Зіниним татом, я б краще тримав у вітальні корову. Адже вона теж мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, ніж бігати до неї в сарай. Дивні люди…

Із Зіною помирився: вона качала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її щодуху ловив. Ох, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..

Але дівчинка… завжди залишиться дівчинкою. Сіла на підлогу і позіхає: «Як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити одне й те саме?»

Га? У неї є лялька, і книжки, і подруги, тато її курить, грає в якісь дурні карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А у мене тільки моя куля – і мені ще докоряють!

Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли б, здається, кусати кухарку

(Зіну мені шкода), так ні – цілий день гризуть мене, наче я цукровий…

Навіть з котенят усі на мене перескочили. Гаразд! Піду до передпокою, ляжу на шорсткий килимок спиною донизу і так їх розітру, що вони знепритомніють. Гав-гав-гав!

Запалили камін. Дивлюся на вогонь. А що таке вогонь – ніхто не знає.

Фокс Міккі,

Собака-поет,

Щоранок свій починає з газет…

Різні питання, мій сон