Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Я викладаю історію в старших класах у Сент-Полі. Отримані знання та життєвий досвід змушують мене визнати: ніщо не йде в жодне порівняння з пережитим. Ми знаємо дату, час, місце, учасників, однак трактування події залежить від того, хто її оповідає. Узяти, приміром, Громадянську війну в США. Історія представників оточеної армії Конфедерації відрізнятиметься від армії переможців. Те саме можна сказати і про історію нашої сім’ї. Щоразу, як ми заводимо розмову про Нью-Бремен, Джейк і тато згадують події по-різному. Я впевнений, що кожен із нас має спомини, що лишили собі і які ми воліємо загубити в тінях минулого. Тато так і не обмовився й словом про війну, де вони з Гасом брали участь у якомусь жахітті. Мені завжди було цікаво, що саме з ними трапилося, однак я ніколи не наважувався запитати. Літо, яке принесло стільки смертей у Нью-Бремен, ми намагалися не згадувати.

Так і стояли втрьох поряд із місцем, де було поховано важливу частину нашого життя. Поруч несла свої мулисті води річка, вдалечині простягалося кольорове поле, над ним височіли лісисті пагорби, які давним-давно викарбувала льодовикова річка Воррен. Сонце потроху починало сідати, наповнюючи небо жовтогарячим сяйвом, — блаженно тихий вечір.

— Чудовий день, — задоволено промовляє тато. — Хороше видалося життя.

— Амінь, — шепоче у відповідь Джейк — так само, як промовляв дитиною після кожної татової проповіді.

Я обіймаю їх обох і пропоную випити пива.

Ми повертаємося. Троє чоловіків, скріплених любов’ю, історією, обставинами, а найбільше — милістю Господньою. Ідемо вузенькою доріжкою поміж плит, що стоять близько одна до одної, нагадуючи мудрі слова Воррена Редстоуна, які зараз я вже розумію. Вони в наших серцях, у думках, і відокремлює нас лише подих, останній подув вітру.