Читати книгу - "Усі птахи в небі (ЛП)"

Аж тоді він замовк, відчуваючи, що його зраджує голос — не через те, що його горло закрилося, а через відмову центру його мозку, як від незначного інсульту, і це вкинуло його в жах. Він не міг вербалізувати своїх думок, і повинен був визнати, що це був розумний спосіб накладення закляття, оскільки не було легкого рішення навіть з імплантантами мозку. Він не міг повірити, що його останніми словами були "Вона — наш рятівний круг". Ісусе.

Ізабель була наполовину розгублена, і наполовину обіймала його, і довжини його руки виявилося достатньо, щоб він зміг витягнути з її пальців пістолет і відкинути його.

Потім з'явилася літня жінка, вийшовши з ядучого диму за ними. Вона мала шістдесят-сімдесят років, і була одіта в бездоганно білий костюм з шовку з бірюзовою брошкою. Вона торкнулася Ізабель, яка заснула, осівши на землю. Тоді нахилилася над Патрицією і провела руками по спині та чолі Патриції, ніби перевіряючи температуру дитини. Патриція прокинулася і зітхнула на повні груди.

— Кармен. — Патриція сіла і озирнулася навколо на наслідки битви — понівечені тіла, відкрите полум'я, руїни. — Мені дуже шкода, Кармен. Вибачте Я повинна була... Я не знаю... Але вибачте.

— Це не твоя вина, — сказала стара леді. Вона подивилася на Лоуренса, який, звичайно, нічого не міг сказати. -У тому, що сталося. Я прибула сюди так швидко, як могла. Мені дуже жаль Ернесто та інших. Ернесто був моїм другом більше сорока років, і я ніколи не забуду його... У будь-якому випадку тепер це неважливо. — Вона протягнула руку і допомогла Патриції звестися на ноги. Лоуренс встав також.

— Я взагалі не відчуваю Ернесто, — сказала Патриція. — Одного разу я врятувала декого з цього іншого Всесвіту. Але Ернесто просто... зник.

— Він вже втрачений, — сказала Кармен. — Як і багато інших, сьогодні.

— Наскільки все погано? — запитала Патриція, питаючи про спустошення в інших місцях, куди Мілтон наніс свої удари, узгоджені в часі.

— Погано, — сказала Кармен. — Дуже. Вони були розумними. Але це вже не має значення. Справа не в нас, не в тому що наші "Правила поведінки" недосконалі. Це реальність. Це завжди відбувається. Скрізь. І буде повторюватися знову і знову. — Вона підняла пістолет Ізабель, подивилася на нього, а потім викинула. — Найближчим часом нам доведеться діяти. Такі речі просто наближають цю Годину.

— Розділення, — сказала Патриція. — Я хотіла би сказати, що Розділення є такою ж формою насильства. І... ще надто рано.

— Це завжди занадто рано, — сказала Кармен. — поки не стає запізно. У будь-якому випадку ми не будемо робити нічого без обговорення, хоча Ернесто віддав би свій голос за обережність. А зараз, — вона заплющила очі — я повинна йти. Підготуйся до найгіршого. Ми ще поговоримо про це.

Кармен розпливлася і зникла. Залишивши Патрицію і Лоуренса обдуреними в своїх сподіваннях.

Коли Патриція торкнулася пальцями серця машини-вбивці, у неї було видіння, що її оточили ангели і вона полетіла на небо і все навкруги розмилося. Пізніше пальці Кермен прочистили голову Патриції, і вона повернулася. Вона відчула ейфорію від повернення до життя лише на мить, а потім згадала, що всі мертві, все навкруги було у вогні, а Кармен говорила про те, що Розділення прийде найближчим часом.

І тепер Патриція поспішала, хоча схованки не було. Вона пробігала повз темні розбиті вітрини та відкрите полум'я, повз грабіжників та волонтерів-пожежників, якісь люди тягнули своє майно на вулицю. Двоє чоловіків билися навкулачки. Якась частина Патриції відчувала, що вона все-таки померла. Інша частина, однак, відчувала, що вона отримала абсолютно нове життя.

Лоуренс мовчав, і це її лякало. Можливо він був розгніваний, або відчував себе винним у тому, що його друзі вбивають її друзів, або був наляканий наступаючим Розділенням. Але він відмовлявся говорити, незалежно від того, скільки разів вона дивилася через плече на нього і казала, що вона боїться, або щоб він нахилився, або просто щоб не відставав. Він просто кидав на неї дивний вигляд і виконував все, що вона казала.

Тим часом птахи не замовкали. Вони скандували майже хором "Занадто пізно! Запізно!" — знову і знову, з кожного вцілілого дерева чи даху. Вони слідували за нею, літали прямо над головою і позаду, співаючи "Запізно!"

— Замовкніть! — Закричала вона до них пташиною мовою. — Я знаю, що все погано. Вам не потрібно постійно втирати це мені в обличчя.

На місці, де вулиці Місіонерів та Валенсії сходилися, Патриція схопила Лоуренса за плечі.

— Послухай, я знаю, що сталося багато подій, більшість з них відбулася сьогодні, і ти просто переживаєш їх у своїй манері. Але будь я проклята, я повинна почути твій голос. Зараз. Мені потрібно, щоб ти сказав мені, що ще є надія. Лі, мені все одно. Будь ласка! Чому ти так поводишся?

Вона побачила нещасний погляд і муку на обличчі Лоуренса, і аж тоді все зрозуміла.

— Ох. Ти не можеш говорити.