Читати книгу - "Тихий Дін"

— Будь ласка, — поринаючи в сон, промимрив Листницький.

Листницький забув про розмову з Калмиковим, але другого дня випадок звів його з охотником Бунчуком. На світанку командир сотні наказав йому виїхати в рекогносцировку і, коли буде можливість, — зв'язатись з піхотним полком, що продовжував наступ на лівому флангу. Листницький у досвітній імлі блукаючи двором, заваленим сплячими козаками, розшукав чотового урядника.

— Наряди зі мною п'ятеро козаків у роз'їзд. Скажи, щоб приготували мені коня. Мерщій.

За п'ять хвилин до порога халупи підійшов невисокий козак.

— Ваше благородіє, — звернувся він до сотника, що насипав в цигарницю цигарок, — урядник не призначає мене в роз'їзд, що не мій ряд, мовляв. Дозволите ви мені поїхати?

— Вислужуєшся? Чим прошпетився?—спитав сотник, намагаючись роздивитись у сіренькій темряві на козакове обличчя.

— Я нічим не прошпетився.

ж> ЇДЬ— — вирішив Листницький і встав.

Гей, ти,—гукнув він услід козакові, — повернись.

Той підійшов.

— Скажи урядникові...

— Моє прізвище Бунчук, — перепинив його козак.

— Охотник?

— Так точно.

— Скажіть урядникові — пересилюючи хвилинну ніяковість, поправився Листницький, — щоб він... Ну, та добре, ідіть, я сам скажу.

Темрява порідішала. Роз'їзд виїхав за сельце і, минаючи пости й охорону, взяв напрямок на позначене на мапі село.

Від'їхавши з півверстви, сотник повів коня ступою.

— Охотник Бунчук!

— Я

— Потрудіться під'їхати.

Бунчук зрівняв незавидного коня з чистокровним дончаком сотника.

— Виз якої станиці ? — спитав Листницький, розглядаючи профіль охотника.

— З Новочеркаської.

— Можна дізнатися про причину, що примусила вас піти охотником?

— Прошу вас, — протяжно і трохи насмішкувато відповів Бунчук і подивився на сотника суворими зеленкуватими очима. Погляд їх був твердий, неламкий. — Мене цікавить військова справа. Хочу збагнути.

— Мене цікавить військова справа. Хочу збагнути.

— Для цього є військові школи.

— Так, є.

— В чому ж справа?

— Спочатку хочу на практиці спробувати. Теорія додасться.

— Ваша професія до війни?

— Робітник.

— Де ви працювали?

— В Петербурзі, Ростові над Доном, у Тулі на збройнім. Я хочу просити вас переміщення до кулеметної команди.

— Ви обізнані з кулеметом?

— Знаю системи Шоша, Бертьє, Мадсена, Максима, Гоч-кіса, Бермана, Віккерса, Люїса, Шварцлозе.

— Ого! Я поговорю з командиром полку.

— Будь ласка. *

Сотник ще раз оглянув невисоку кремезну постать Бунчука. Нагадував він наддінське деревЬ караїч: нічого особливого,* що впадало б у вічі в ньому не було, жодної яскравої риси, — все було звичайне, сіре, буденне, тільки твердо загнуті щелепи та очі, що ламають зустрічний погляд, позначали його серед гущі інших облич.

Усміхався він коли-не-коли, куточками вуст, але очі в,ід усмішки не лагідніли, незмінно зберігали неяскравий свій

Ш

блиск. І весь він був скупий на фарби, холодно-стриманий— караїм, круте, залізної міцности дерево, що виросло на сірих супісках непривітної землі понад Доном.

Деякий час вони їхали мовчки. Широкі долоні Бунчукові лежали на облупленій зеленій луці сідла. Листницький дістав цигарку і, прикурюючи від Бунчукового сірника, відчув від руки його солодкий смолистий запах кінского поту. Брунатне волосся на тиловому боці долоней лежало густо, мов кінська шерсть. Листницькому МИМОВОЛІ ХОТІЛОСЯ ЇХ ПО-гладити. Ковтаючи терпкий дим, він промовив:

— Від оцього лісу ви і ще один козак поїдете тим путівцем ліворуч. Бачите?

— Так. .

— Коли на віддалі півверстви не натрапите на нашу піхоту, повернетесь.

— Слухаю..

Вони поїхали ристю. Гїодруженьки-березки стояли на від-шибі край ліска тісною купою. За ними томила око безрадісна прожовтінь низкоросло!' сосни, кучерявилось рідке дрібнолісся, чагарник, що зім'яв його австрійський обоз. Праворуч, здалека чавив землю артилерійський грім, тут же, коло березок було невимовно тихо. Земля впивала буйну росу, рожевіли трави, всі яскравобарвні, наливні в предосінньому цвіту, що говорив про скору смерть. Листницький спинився коло березок, розглядаючи в бінокль узгір'я, що горбились за лісом. До нього на мідну голівку шаблі сіла, розправляючи крильця, бджола.

— Дурна, — з жалем тихо сказав Бунчук, засуджуючи, бджолину похибку.