Читати книгу - "Нащадки скіфів"

— Убий його!.. Убий, о Варкане! Поклянись мені!..

Варкан поклав руку на держак акінака. Обличчя його було суворе й рішуче, коли він твердо відповів:

— Клянусь тобі, мій Ронісе, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмося, коли, нарешті, сконає, як зацькований пацюк, наш спільний ворог Дорбатай! Клянусь тобі, мій Ронісе!

Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, знову глибоко, але вже полегшено зітхнув. Потім міцно стиснув руку Варкана, дивлячись йому в очі.

— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти — благородна, чесна людина. І я повторю тобі те, що казав колись, хоч ти й не хотів слухати мене тоді: я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів, о Варкане!

Варкан знизав плечима і не відповів нічого.

До вогнища підійшло кілька молодих воїнів. Вони вирушали в нічний похід — по коней. Варкан вислухав їх, віддав короткі накази, скіфи одразу по тому зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.

— Останні ночі! — тихо мовив Роніс. — Мабуть, післязавтра ми будемо в Герах… так кажуть старі люди, які вже були колись у такому жало́бному поході з тілом померлого батька Сколота…

Всі мовчали. Надходив вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів тепер у нічній тиші тут, біля вогнища, доведеться важити своїм життям для здобуття успіху в загальній справі.

Артем не відчував ні страху, ні будь-яких побоювань. Навпаки, почуття певності охопило сьогодні його після пристрасної розмови Роніса й Варкана. Якщо й існували досі в юнака якісь сумніви, якісь неясні острахи перед невідомими можливостями і випадками, то вони цілком зникли. Мабуть, уперше за все своє життя він виразно побачив силу великої людської ненависті!

Артем переконався, що Варкан — смілива, відважна, щира й прямодушна людина. Він узнав також, що Роніс має глибокий тверезий і гнучкий розум і холоднокровну, розсудливу вдачу; розумів, що цей стриманий грек по праву став ватажком пригноблених невільників, — так само, як Варкан по праву очолив пригноблених мисливців, скотарів і своїх друзів, молодих воїнів з дружини померлого Сколота.

Але сьогодні вперше вони обидва з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони щиро любили один одного, Роніс і Варкан! Спаяні тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він глибоко поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. І в той же час Артем був захоплений прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу свого друга Роніса й поклявся здійснити її будь-що.

Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. Чесні палкі серця билися в їхніх грудях. З щирою душею йшли вони пліч-о-пліч назустріч небезпеці, підтримуючи один одного. І з такими людьми Артемові не страшно було нічого. Вони повинні перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда страждаючих невільників і бідняків. За ними була чесність і відважність людей, які викликали загальні, одностайні симпатії і любов усіх, хто довірив їм свою долю.

Ніколи ще все це не було таким виразним для Артека, як зараз, коли він побачив приховану раніше пристрасність Роніса і велику силу прямодушної дружби Варкана. Вперше за весь час стриманий Роніс вибухнув гнівом і ненавистю — і не міг навіть опанувати себе. Вперше за весь час простодушний і скромний Варкан ужив піднесені, урочисті слова клятви, бо це було потрібно його другові. Велика ненависть спалювала серце Роніса, прекрасна ненависть чесної людини, яка не може знести чорної кривди! Велика дружба сповнювала душу Варкана, прекрасна дружба, яка дозволяє людині принести себе в жертву для того, щоб стало краще другові!

Так, Артем пишався своїми новими друзями — і тому не здивувався, коли Дмитро Борисович у свою чергу схвильовано сказав йому:

— Ми переможемо, Артеме! Правда?

Археолог дивився на нього своїми короткозорими щирими очима і підозріло старанно витирав окуляри, які з невідомої причини вкрилися вологою. Втім, обличчя Дмитра Борисовича було ясне і сповнене рішучості, як у людини, що дійшла певних і непорушних висновків,

— Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу, — відповів Артем. — Адже ви чули все те, що…

Археолог міцно стиснув його руку:

— Так, чув, Артеме! І тепер я певен, що їх, наших друзів, ніщо не спинить. А значить, і те, що найдорожче нам, теж здійсниться! Артеме, ми всі знову будемо разом, ми розцілуємо нашу любу дівчинку, обіймемо Івана Семеновича…

Дмитро Борисович був глибоко зворушений, він просто не знаходив слів для того, щоб висловити свої почуття…

Роніс підвівся біля згасаючого вогнища.

— Я вирушаю назад, до племені, — мовив він. І голос його знову був спокійний, тверезий, у ньому навіть бриніли трохи насмішкуваті, такі властиві цій людині нотки. Наче це зовсім і не він недавно глибоко хвилювався і не знаходив потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він недавно задихався від збудження, палко закликаючи свого друга до священної помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому…

— Довідаюся чи не востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай і Гартак, — вів далі Роніс іронічно. — Адже мене дуже цікавить, чи цілком вони спокійні за своє найближче майбутнє, чи не турбує їх щось… Здається, ми з тобою все з’ясували, Варкане? Ти добре пам’ятаєш наші умовні сигнали?

— Так, — коротко ствердив Варкан.

— Тоді бувайте. Ми, мабуть, не побачимося з вами, друзі, аж