Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ой-ой! А я і не впізнав. От що зробили…

Сотников почув новий голос, він здався йому знайомим, але вимучена його свідомість не могла відновити в пам'яті, хто цей чоловік. Та, безумовно, чоловік був доброзичливим до нього, Сотников відчув це по голосу і попросив:

— Води!

Чоловік, чути було, підвівся, тихо, але настійливо постукав у двері. Потім знову — і дужче.

— Чорта! Не чує ніхто.

Хоча свідомість і втратила гостроту, Сотников усе ж зрозумів, що допомоги не буде, й нічого більше не просив.

Він уже погано розумів, що з ним сталося і де він, лише відчував, як пекучим болем горіли на руках пальці, і дуже хотів пити. Якийсь тягучий туман огорнув усе довкола. Сотников знесилено й без мети плентав у ньому на кволих ногах, поки не побачив біля плоту колодязь із відром на журавлі. Слабкими неслухняними руками він почав опускати це відро в колодязь, але раптом з глухої чорної безодні, наполоханий відром, із чмиханням кинувся врозтіч дикуватий котячий виводок. Сотников ненавидів кішок і гидливо, майже злякано, відсахнувся од колодязя. Потім він якось опинився в їх колишньому військовому містечку і стрівся на вулиці з Редькіним, його довоєнним ординарцем, який ніс звідкись цілу в'язку мокрих, наповнених водою пляшок. Сотников зрадів, схопився за одну з них, але замість пляшки в його руках чомусь опинилася протигазна сумка, а в сумці яка ж вода…

Через якийсь час він усе-таки дорвався до казанка з водою і довго пив. Але вода була тепла, несмачна, вона не заспокоювала спраги, тільки огидно наповняла живіт, його стало нудити. Муки його посилилися. В голову дуже пекло полуденне сонце, в окопчику, де він стояв, скрізь пересипався пісок, стирчала суха трава і ні кущика не було поруч. Він зовсім ще не напився, як за стіною пролунав голос керівника стрільб полковника Логінова: «Темп! Темп!» Сотникова це здивувало і збентежило водночас: як же він міг згаяти стільки часу на цей водопій під час стрільби! Він злякався, що не укладеться в темп подачі команд, який замість 6-10 секунд перевалив за хвилину.

Потім його марення померкли, стали менш виразними, часом перепліталися з химерними образами і зникали. Незмінними лишилися тільки страждання…

Коли до камери привели Рибака, Сотников, як труп, тихо лежав у забутті, прикритий шинелею. Рибак зразу ж опустився поруч, відгорнув шинелю, поправив Сотникову руку. Переламані його пальці злиплися в крові, і Рибак жахнувся від думки, що це ж саме могли зробити і з ним. На цей раз розправа якимось чудом оминула його, але що буде завтра?

— Хлопче, тут, це… Води треба! — озвався з кутка Петро, поки Стась порався коло дверей.

— Я тобі не хлопець! А пан поліцай! — випнувшись, озвірився Стась.

— Хай поліцай. Вибачте. Чоловік он помирає.

— Туди бандиту й дорога. І тобі теж.

З громовим гуркотом зачинилися двері, стало темно. Петро, зітхнувши, опустився на солому в кутку.

— Звірюки!

— Тихо ви, — сказав Рибак. — Почують.

— Хай чують. Що вже буде…

Зачинилися й другі двері, на східцях заглухли Стасеві кроки. Зробилося дуже тихо, і стало чути, як десь неподалік у підвалі хтось тихенько плакав — короткі схлипування, паузи, — мабуть, дитина чи жінка. На соломі здригнувся, напружився і стих Сотников.

— Да-а, цього знівечили. Чи виживе? — сказав Петро.

Рибак подумав: «Мабуть, не виживе». І раптом йому дуже виразно і щасливо відкрилося: коли Сотников помре, то його, Рибака, шанси вижити, напевно, збільшаться. Інших тут свідків немає, можна буде казати про загін, що вважатиме за потрібне, перевірити не буде в кого.

Він сам розумів нелюдськість свого бажання, але, скільки не думав, вертався до висновку, що так буде краще йому, Рибакові, та й самому Сотникову, бо після всього, що сталося з комбатом, йому вже не жити на світі. А Рибак, може б, якось викрутився, і тоді вже напевне поквитався б з цією сволотою за його життя і за свої жахи теж. Певна річ, він не збирався видавати їм партизанські секрети, ні тим більше йти в поліцію, хоч і знав, що ухилитися від неї, мабуть, буде нелегко. Але йому важливо було виграти час — все інше залежало від того, скільки він протримається.

Сотников важко і хрипко дихав, трохи стогнав, але тільки ледь-ледь, і Рибак подумав: не витягне. Тут і з міцним здоров'ям недовго зігнутися, де вже йому!

— А тебе, бачу, більше пощадили, — розсудливо сказав старий. Це неприємно зачепило Рибака — яке його діло. Але відповів спокійно:

— Моє все попереду.

— Ну звісно ж, попереду. Так вони не залишать.

Рибак насторожено подивився в куток — йому не подобалися непрошені пророкування цього чоловіка: звідки йому знати — залишать чи ні? У нього йшов залік по особливому від інших рахунку, в доброчинну силу якого він майже повірив і старався якомога детальніше все обміркувати.

Але це місце, напевно, було не дуже придатним для роздумів: тільки він зосередився на своїх клопотах, як на східцях знову почулися кроки. Думав — кого ведуть, але грюкнув засув їхніх дверей, і на порозі з'явився той самий Стась.

— На води! Швидко! І щоб цей бандюга до завтра був як штик! А ти, старе падло, марш