Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Тепер усе моє майно вміщувалося в дорожній кошик. Тож мені було шкода човна. Він віз мене, давав притулок і дозволяв спати в 320 безпеці навіть під час зливи.

Брус виплив на середину річки. Був голий, навіть без пов’язки на стегнах. Дістав до днища і вийняв дерев’яну затичку. Човен наповнився водою і затонув, а мій провідник підплив, тихо форкаючи, до берега, майже невидимий у темряві.

Відтоді єдиним дахом для моєї голови мав бути жорсткий, немов миска, капелюх мандрівника, сплетений з кори і просочений смолою, а ще солом’яний дощовик.

— Надягни куртку навиворіт, як я, — сказав Брус. — Цей кастовий жовтий надто яскравий, ти світишся, як факел.

Внутрішня сторона куртки була обшита темно-коричневим матеріалом, який і справді був ледь помітний у темряві.

— Тепер підтягни ремені кошика так, щоб він сидів, як сідло на кінській спині. Він не має тобі натирати. Старанно зав’яжи стрічку капелюха. Затягни ремінці чобіт. Литки повинні бути стиснуті.

Він вийняв з-під сорочки Предмет — «око півночі». Скляну кулю, в якій плавав занурений у воду камінь, що нагадував око і повертався зіницею завжди на північ. Я зрадів, що у Бруса він є.

Ми рушили через порожні заболоті, які ще недавно були небезпечними болотами. Тепер тут стояли калюжі та неглибокі ямки. За місяці посухи сонце випило з них майже всю воду.

Брус крокував рівним, ані швидким, ані повільним кроком. Ціпок закинув через плечі і звісив через нього руки.

— Я думав, ціпок мандрівника служить, щоб опиратися на нього, — зауважив я.

— Звичка, — пояснив він. — Багато років я носив так спис. Під час маршу руки втомлюються не менше за ноги.

— Але так в тобі за милю видно солдата, — сказав я. — Може, навіть бінхон-пахан-дея.

— Сотник не носить спису сам, — сказав він. — Сотник возить свою дулу на кінській спині.

Але ціпок усе ж зняв і почав спиратися на нього, немов справжній мандрівник.

Коли подорожуєш вночі, час тече повільніше і тягнеться немилосердно. Дивитися немає на що. Усюди лише пітьма різних відтінків. Плями, в яких змучений погляд швидко починає відшукувати загрози. Ми йшли і йшли, аж поки від кошика у мене не почали боліти плечі й я не відчув, який він важкий.

А потім ми йшли далі.

Нарешті я запитав Бруса, коли ми відпочинемо.

— До півночі ще далеко, — відповів він. — Ніч тільки почалася.

Тобто навіть години не минуло. Я був переконаний, що вже майже година вовка і скоро почне світати.

Часом наші ноги починали занурюватися в трясовину, тож доводилося йти в обхід. Болота смерділи, над ними кружляли зграї нестерпно кусючих москітів.

До ранку ми йшли ще досить довго, а місце для зупинки знайшли, коли вже розвиднювалося.

Ми пригнули верхівки кількох молодих дерев і зв’язали їх мотузкою над місцем, де було трохи більше трави, ніж бруду. Усередині курінь виклали гілками і оберемками очерету.

Мені здавалося, що болота нескінченні.

Наступні ночі були такі самі. Що гірше, ми петляли навколо ідентичних озер, серед подібних дерев або однакових кущів. Я почав підозрювати, що ми давно вже втратили напрямок і ходимо по колу. Боявся, що ми так тинятимемось, поки не закінчиться вода, потім їжа, і так завершиться наша втеча. Почнемо пити руду воду з болотних ям, аж поки обидва не помремо від голоду і болотної лихоманки.

Потім я боявся, що, блукаючи болотами, ми натрапимо на урочище. Я намагався видивитися його ознаки: викладене колом стародавнє каміння, круги дивно покручених дерев, густу рослинність або ж круглі галявини лисої землі, на якій нічого не росте.

Але нічого такого мені не траплялося.

Коли за кілька днів болота нарешті закінчилися і почався сухий, пропахлий смолою ліс, я відчув сильне полегшення. Однак швидко з’ясувалося, що подорож лісом виснажує так само, як і мандрівка болотом, хоча тут іти можна було трохи швидше. Нам уже не доводилося обходити трясовини, але натомість не було води. У нас залишилося тільки по одному бутлю — отже, незабаром ми страждатимемо від спраги. До того ж я відчував, що весь укрився пилом і висхлим потом, і що вся шкіра свербить від бруду.

Коли горизонт посвітлішав, Брус показав мені, як знаходити дерева, в яких є трохи води, і як збирати її, надрізаючи гілки. Показав, як виглядає отруйний плющ, якого краще уникати, як знаходити коріння й горіхи, придатні для харчування, і яке листя лікує запалені рани.

Я втратив відчуття часу.

День, ніч, день, ніч.

Здавалося, що я не пам’ятаю світла сонця. Чергової ночі пустився дощ. Ми милися під його струменями, розтягнули плащі так, щоб ті збирали воду і дозволяли їй стікати в підставлений казанок. Утратили багато часу, але, принаймні, наповнили бутлі.

Одного разу вночі ми вийшли на тракт, що пролягав крізь ліс, і вирішили пройти по ньому хоча б частину шляху, поки не з’ясуємо, де знаходимося. Брус час від часу виймав «око півночі», але мені не подобалося його незворушне обличчя, коли він зиркав то на амулет, то на зірки.

Ідучи вздовж тракту, ми наштовхнулися на солдатів. Їх було двоє, і відразу можна було зрозуміти, що це не патруль, тож вони не належать до переможців.

Це були наші солдати.

Зустріли ми їх перед самим світанком.

Вони стояли на дорозі. Один зі списом в руках, другий