Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Проте цього спалаху ніхто не побачив, окрім нас трьох. Пустеля не просто так називається пустелею. А там, де порожнеча... там немає нічого, включаючи саме життя.

Я впала навколішки і відчула опік. Було щось гаряче там — біля живота, цей жар розповзався по всьому тілу і ставав холодом. Зі мною було щось не так. І я не розуміла, що це.

Я пам'ятала, як кинулася до нього. Я так хотіла його захистити, хотіла завадити Роберту це зробити. Я ж не могла йому дозволити вбити Макса. Я так хотіла завадити, але... Я не встигла.

Мене засліпило яскраве світло. Я нічого не могла розгледіти... А потім раптом стало темно — просто жахливо темно, наче я осліпла і впала в чорну діру. В якусь яму, пастку, де не було ані часу, ані мети. Де немає доріг та напрямків. Де всі думки зникають, а життя раптово зупиняється, наче хтось поставив його на паузу.

— М-макс... — відсахнулася я і сперлася на його плече. — Зі мною щось... щось не так... Щось... щось не так... не так... — повторювала я, мов у маренні цю безглузду фразу. — Що зі мною?

Мені здавалося, ніби я засинаю, мені чомусь різко захотілося спати. І коли мої очі нарешті оговталися від спалаху... я подивилася вниз і побачила, як на одязі розповзалася червона пляма. Неначе виникаючи з нізвідки. 

І то була моя власна кров.

— О боже... — підхопив мене Макс, коли я почала сповзати по ньому, втрачаючи сили. — Що ти... що ти накоїв? Що ти... наробив, мерзото? — тремтіли його губи від побаченого. — Що ти накоїв, дурню?! ЩО ТИ ЗРОБИВ?! ЩО?! НАВІЩО?!

Роберт одразу ж розгубився і почав задкувати до машини.

— Ні... ні... — тряс він головою. — Цього не може бути... Якого біса? Навіщо ти це зробила?

— Ти підстрелив Алісу! Ти поранив моє Лисеня! Сука! ТИ КІНЧЕНА ТВАРИНА! — буквально рвало Макса на частини від безсилля. — Я вб'ю тебе, падло! УБ'Ю!

— Це випадковість! Я не хотів! — виправдовувався Роберт, не поспішаючи мені допомагати. — Я просто схибив... це все вона... вона... Так не мало статися. Не повинно було... Вона сама винна! — крикнув він і відчинив двері машини, щоб сісти за кермо і завести двигуна.

Проте аж ніяк не для того, щоб домчати мене до лікарні.

— Куди ти їдеш?! — кричав Макс, тримаючи мене на руках. — Повернися! ПОВЕРНИСЯ, ПАСКУДО! СТІЙ! СТІ-І-І-ІЙ!!!

Але машина від'їжджала, піднімаючи куряву. Пилюка клубилася під променями сонця, що сідає, і була схожа на дим. Наче щось догоряло і розлітався попіл. А жар і полум'я я відчувала всередині — я вигоряла, втрачаючи сили з кожною секундою. Мені була потрібна термінова допомога.

— Макс... — текли у мене сльози по щоках. — Мені здається, я поранена... Ти чуєш? — А він притис мене так міцно, ніби боявся побачити моє обличчя. — Ти чуєш мене? Мені здається... у мене влучила куля... Скажи мені чесно, прошу... 

— Так, Лисеня.

— Скажи мені, це правда? 

— Що, мала? — цілував він мої руки. — Що мені сказати?

— Але тільки не бреши, скажи мені чесно... Я вмираю?

І тоді я побачила те, чого ще ніколи не бачила. Я знала Макса таким, яким він був — незламним і сильним, вкрай стійким і холоднокровним... Але тієї миті я побачила його іншим — він почав плакати... По його обличчю котилися сльози відчаю. Адже він розумів, що я приречена. 

Баттон кинув нас у пустелі, далеко від міста і будь-якої допомоги. Він злякався того, що побачив. Тому що стати тим, хто поранив іншу людину — означає сісти у в'язницю. А якщо немає потерпілого, то немає замаху на життя. З тієї миті, як я затулила Макса, я йому була вже непотрібна. Немов сміття. Немов сухе перекотиполе, яке блукає преріями, як чийсь привид. 

Несподівано для себе я повторювала життя своєї матері. Як і вона, я лежала на пустках, готуючись померти. Як і її, мене використали, щоби потім просто кинути в пустелі та втекти. Наче я не людина, а покидьок, і мене краще викинути одразу, ніж намагатися щось зробити. Я стільки років боялася збитися зі шляху і закінчити, як вона... Щоб у результаті нічого не змінити і перед смертю бачити той самий краєвид. З обоймою тих самих шансів не загинути... І в цій обоймі було порожньо.

— Він покинув тебе, — видихнув Макс і сказав очевидну річ. — Він поїхав, Лисеня. Просто поїхав.

— Вибач, ти мав рацію... Вибач. Йому не варто було довіряти. То була пастка. Мені так шкода... — плакала я. — Вибач, Максе, мені так шкода... Як могло все так обернутися? Чому?

Ми сиділи на піску, і я тихо стікала кров'ю. Поки вдалині ставали дедалі яскравішими вогні Ранчо-Гранде — тієї самої оази свободи, якої ми самовіддано прагнули... І не дійшли якихось кілька кілометрів.

— Все буде добре, Лисеня. Все буде добре. Тримайся... я щось вигадаю. Ти не помреш. Не помреш... не помреш... — повторив він кілька разів і підняв мене на руки.

— Не треба, Максе.

— А... Чорт, — боровся він із болем у нозі. — Як же це важко... 

— Не треба цього робити, залиш мене. Ти теж поранений... 

— Я тебе не залишу, навіть не мрій. Ми дійдемо до Ранчо-Гранде, і ти житимеш. Я обіцяю.

— Боже, Максе... я не хочу, щоб ти знову страждав через мене, — гладила його колюче обличчя. — Ти так багато через мене страждав... Ти не заслужив на таку долю, не заслужив... 

Але він продовжував йти по піску, перемагаючи біль. Дивлячись на місто, стиснувши зуби. Він так хотів мене врятувати, а я безпорадно висіла на ньому і вмирала. Я гостро відчувала холод — холод смерті, що наближається до мене. І почала боятися, що знову запізнюся. Що знову не розповім йому про Барбі… Це ж останній наш шанс.

— Стривай, Максе, прошу... — гальмувала я його, ніби не хотіла жити. Хоча насправді боялася так і не сказати йому всієї правди. — Ти мусиш мене послухати, це важливо... 

— Що? Лисеня, що може бути важливіше за твоє життя? Я не можу зараз зволікати, я мушу донести тебе до міста, а до нього йти не менше години.

— У тому й проблема, Макс. Адже в тому й проблема... Ти маєш послухати мене зараз. Зупинись і просто слухай... Інакше так і не дізнаєшся правди.