Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Майже,— відповів Страйк, заплющивши очі й всміхнувшись.— Життя й свободи.

— І жодних тобі крамниць перед Різдвом, друже, а це старому Живцю якраз до смаку. Вважай, уже зробив, а як справді зроблю, подзвоню тобі, гаразд?

— Бережи себе, друже.

— Ой, та пішов ти.

Страйк кинув мобільний на диван поруч із собою і потер обличчя обома руками, продовжуючи всміхатися. Можливо, він щойно попросив Полворта зробити дещо навіть більш навіжене й некорисне, ніж загравання з акулою, але Полворт любив небезпеку, а ситуація вимагала крайніх заходів.

Перш ніж вимкнути світло, Страйк перечитав нотатки, зроблені під час розмови з Фенкортом, і підкреслив — з такою силою, що аж прорвав сторінку — слово «Різник».

45

Didst thou not mark the jest of the silkworm?

John Webster, The White Devil[54]

І сімейне помешкання, і будинок на Тальгарт-роуд досі обшукували, полюючи на дані для експертизи. Леонора лишалася у в’язниці Голловей. Зоставалося тільки чекати.

Страйк був звичний до багатогодинного стояння на холоді, до стеження за темними вікнами, до слідування за безликими незнайомцями; до неприйнятих дзвінків і зачинених дверей, до порожніх облич, до нетямущих свідків; до бентежної вимушеної бездіяльності. Але цього разу була одна відмінність, яка не давала зосередитися: тихе квиління тривоги, що фоном супроводжувало всі його вчинки.

Треба тримати дистанцію, але раз у раз тебе зачіпає якась людина, дошкуляє несправедливість: Леонора у в’язниці — бліда, заплакана; її збентежена й вразлива донька, яка одночасно втратила і батька, і матір. Робін повісила над столом малюнок Орландо, і весела червоногруда пташка дивилася на детектива і його помічницю, коли ті працювали над іншими справами,

і нагадувала, що кучерява дівчина з Ледброк-Грову і досі чекає, коли повернеться її мама.

Робін принаймні мала змістовне завдання, хоч і відчувала, що підводить Страйка. Два дні поспіль вона поверталася до офісу з порожнім пакетом для доказів. Детектив пояснив, що краще діяти обережно й відступати, якщо є хоч найменша підозра, що її можуть помітити і запам’ятати. Страйкові не хотілося казати відверто, наскільки вона прикметна, навіть коли золоте волосся сховане під шапку. Робін була дуже гарненька.

— Не знаю, чи треба аж так перестраховуватися,— сказала вона, до найменших дрібниць виконавши його інструкції.

— Робін, не забуваймо, з чим ми тут маємо справу,— різко відказав Страйк, у якого всередині заворушилася тривога.— Квайн не сам собі випустив кишки.

Почасти його страхи були дивно безформні. Звісно, Страйк боявся, що вбивця втече, що в хисткому павутинні справи, яке він плів, зяють великі дірки; цю справу було побудовано головно на його власних умовиводах, а потрібні були фізичні докази, які не зможуть відкинути поліція чи адвокати. Але мав Страйк і інші побоювання.

Він не любив прізвиська «Містик Боб», яким охрестив його Анстис, але нині Страйк мав беззаперечне відчуття, що наближається щось небезпечне — точно як тоді, коли вибухнув «вікінг», у якому вони їхали. Кажуть, то інтуїція — але Страйк знав, що насправді йдеться про читання непомітних знаків, підсвідоме встановлення зв’язку між фактами. З маси роз’єднаних доказів поставав чіткий образ убивці — яскравий і жахливий: одержимість і лють, розважливий і геніальний, але докорінно хворий розум.

Що довше Страйк триматиметься поблизу, що ближче підходитиме, що точніші питання ставитиме — то вищий шанс, що вбивця усвідомить загрозу.

Страйк був упевнений у своїй здатності передбачити напад і дати відсіч, але не міг спокійно думати про варіанти, які

можуть спасти на думку людині, яка вже продемонструвала любов до підступної й химерної жорстокості.

Полворт узяв відгул, відгул закінчився, але результатів не було.

— Та не хвилюйся, Діду,— казав він Страйкові по телефону. Як завше, безплідність докладених зусиль не знеохочувала Полворта, а тільки розпалювала азарт.— Я в понеділок скажу, що хворий. Зроблю ще спробу.

— Я не можу тебе про таке просити,— розхвилювався Страйк.— Там же їхати...

— Та я ж сам пропоную, невдячний ти вилупок на дерев’яній нозі.

— Пенні тебе уб’є. Як же похід по крамницях?

— А як же мій шанс утерти носа лондонській поліції? — заперечив Полворт, який не любив столицю і її мешканців давно й міцно.

— Ти справжній друг, Живчику.

Поклавши слухавку, Страйк побачив на обличчі Робін широку усмішку.

— Що смішного?

— «Живчик».

То була така старовинна шкільна балачка, так не в стилі Страйка.

— Все не так,— сказав Страйк. Він уже наполовину розказав історію про те, як Дейв Полворт піймав акулу на живця, аж тут задзвонив телефон: номер невідомий. Страйк узяв слухавку.

— Це Кемерон... е-е... Страйк?

— Слухаю.

— Це Джуд Грем. Сусідка Кет Кент. Вона вернулася,— радісно повідомив жіночий голос.

— Чудові новини! — озвався Страйк і показав Робін великий палець.

— Авжеж, ото вранці. Ще й не одна. Я поспитала, де вона була, але вона не каже,— розповідала сусідка.

Страйк згадав, що Джуд Грем вважає його журналістом.

— А хто з нею — чоловік, жінка?

— Дівка,— пожалкувала сусідка.— Така худа, чорнява, повсякчас біля Кет.

— Ви дуже допомогли, місіс Грем,— сказав Страйк.— Я... е-е... дещо покладу вам у пошту за клопіт.

— Дяка,— весело відповіла сусідка.— Дяка.

І поклала слухавку.

— Кет Кент повернулася додому,— сказав Страйк Робін.— Здається, з нею Піппа Міджлі.

— О,— мовила Робін, стараючись не шкіритися.— Гадаю, тепер ти жалкуєш, що хапав її за горло?

Страйк скрушно всміхнувся.

— Зі мною вони не говоритимуть,— сказав він.

— Ні,— погодилася Робін.

— Їм зручно, що Леонора за ґратами.

— Якби ти їм розказав свою теорію, вони могли б згодитися допомогти,— запропонувала Робін.

Страйк чухав підборіддя, дивлячись на Робін, але ніби не бачачи її.

— Не можна,— сказав він нарешті.— Якщо просочиться, що я копаю в тому напрямі, то я вважатиму за щастя, коли мені не встромлять ножа у спину якоїсь темної ночі.

— Ти жартуєш?

— Робін,— сказав Страйк, якому уривався терпець,— Квайна зв’язали і вительбушили.

Він сів на бильце дивана, яке не видавало таких звуків, як сидіння, але трохи зарипіло під його вагою, і сказав:

— Ти наче сподобалася Піппі Міджлі.

— Я все зроблю,— негайно зголосилася Робін.

— Не сама,— заперечив Страйк,— але, може, впустиш мене до них? Скажімо, сьогодні ввечері?

— Звісно! — зраділа Робін.

Встановили ж вони з Метью нові правила? Це вперше вона буде його випробовувати; але по телефон Робін потягнулася впевнено.