Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— А ви самі?..

— Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті... А Бувальцеві Джо — що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо сам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія — це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: кали янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,— він пропав.

— Сюди? — скрикнула Скарлет.— Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!

— Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами...

— Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати... І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!

Над вулицею здіймалася велика хмара рудої куряви, і з тієї хмари долинав тупіт багатьох ніг і хор доброї сотні гортанних негритянських голосів, що безтурботно виспівували духовний гімн. Рет зупинив екіпаж на узбіччі, і Скарлет зацікавлено приглядалася до спітнілих негрів з лопатами й кайлами на плечах, що їх супроводили офіцер та рій солдатів з відзнаками інженерних військ.

— Куди вони йдуть?..— повторила Скарлет.

І раптом вона розрізнила негра-заспівувача з першого ряду. Здоровило трохи не в шість з половиною футів на зріст, сліпуче-чорний шкірою, він ступав з пружною грацією дужої звірини, а білі його зуби аж виблискували, кали він затягував слова з гімну «Зійди, Мойсею». Та це ж не хто, як Здоровань Сем, наглядач із Тари — другого такого голосистого велетня й у світі не було! Але що він тут робить далеко від дому, тим паче коли в Тарі тепер нема управителя і Джералду так необхідна його допомога?

Коли Скарлет злегка підвелася на сидінні, щоб краще роздивитись, негр-велетень помітив її, і його чорне обличчя розпливлося в усміху впізнання. Він зупинився, випустив лопату з рук і рушив у бік Скарлет, гукаючи до негрів поруч:

— Господи Боже! Міс Скарлет! Гей, ’Лайджо! ’Постле! Профіте! Це ж наша міс Скарлет!

У лавах настало замішання. Натовп почав у непевності спинятись, дехто приязно заусміхався, а Здоровань Сем і з ним ще кілька негрів підбігли через дорогу до коляски. Навздогін їм кинувся з роздратованим криком офіцер:

— Назад у колону, хлопці! Назад, кажу, а то я... О, та це ви, місіс Гамільтон! Добридень, пані, і вам також, добродію. Що це ви підбурюєте мені людей до непослуху й бунту? Скільки з цими хлопцями мороки від самого ранку — один Бог свідок.

— Та не сваріть їх, капітане Рендл! Це ж наші негри. Оце Здоровань Сем, наш наглядач, а оце Ілайджа, Апостл, Профіт — усі вони з Тари. Звичайно, їм захотілося поговорити зі мною. То як ся маєте, хлопці?

Вона простягла їм руку, і її маленька біла долоня на хвилину зникла в їхніх величезних чорних лаписьках, і всі четверо аж підскакували, раді від зустрічі й гордощів, що от можуть похвалитись перед товаришами, яка вродлива їхня молода господиня.

— Що ви робите так далеко від Тари? А ви часом не втекли? Не боїтеся, що вас схопить патруль?

Вони мало не полягали з реготу, що з неї така дотепниця.

— Щоб ми втекли? — відказав Здоровань Сем.— Ні, ми зовсім не втекли. Нас вибрали, бо ми найдужчі й найздоровіші у Тарі.— Він гордо зблиснув зубами.— А по мене вмисне посилали, бо я вмію добре співати. Атож, мем,— місте’ Френк Кеннеді приїхав і забрав нас.

— Але навіщо, Семе?

— Як, міс Скарлет! Хіба ви не знаєте? Нам звелено копати канави, щоб білі жентмени мали де ховатись, коли прийдуть янкі.

Капітан Рендл і Скарлет з Ретом пересміхнулись, почувши таке своєрідне розуміння ролі шанців.

— А місте’ Джералд аж не як розсердився, коли мене забирали. Він сказав, що без мене ради не дасть. Але міс Еллен, вона сказала: «Беріть його, місте’ Кеннеді. Конфед’рації Сем більше придасться, як нам». І вона дала мені долара й наказала робити все, що білі жентмени звелять. Отак ми опинилися тут.

— Що це все означає, капітане Рендл?

— Та нічого особливого. Нам треба зміцнити фортифікації на підступах до Атланти — викопати ще кілька рядів стрілецьких шанців, а генерал не має змоги виділити на ці роботи солдатів. Отож довелося залучити для цього здоровіших негрів з плантацій.

— Але...

Холодний страх пронизав тіло Скарлет. Ще кілька рядів шанців! Навіщо їх так багато? Протягом останнього року навколо Атланти — за одну милю від центру міста — спорудили величезні земляні редути з батареями на них. Ці укріплення сполучили між собою шанцями, що миля за милею оперізують усе місто. А тут ще треба нових шанців!

— Але... Навіщо ці нові укріплення, коли їх і без того повно? Нам же й ті, що є, не потрібні. Адже генерал нізащо не допустить...

— Наші теперішні укріплення лише за милю від міста,— сухувато сказав капітан Рендл.— А це занадто близько... і занадто небезпечно. Нові шанці будуть трохи далі. Розумієте, ще один відступ — і наші війська стоятимуть уже на околицях Атланти.

Ту ж мить він пожалкував за ці останні слова, коли побачив, як очі Скарлет розширилися від страху.

— Але ми, звичайно, більше не відступатимемо,— хутко докинув він.— Позиції наші навколо Кеннесоу неприступні. Батареї розміщено на виступах гори, і вони тримають під обстрілом усі дороги. Янкі не зможуть прорватись.

Скарлет, однак, помітила, як офіцер опустив очі, коли на нього наче між іншим, але проникливо глянув Рет, і їй стало лячно. Вона пригадала Ретове зауваження: «Коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,— він пропав».

— Невже ви, капітане, гадаєте...

— Ні, звісно, що ні! Нема ніяких причин непокоїтись. Просто наш Джо любить застрахуватися про всяк випадок. Тільки через це ми й готуємо додаткові укріплення... Але мені вже пора. Приємно було поговорити з вами!.. Прощайтеся зі своєю господинею, хлопці, й